Але почувся голос Полковника, чіткий і страшенно роздратований:
— Бо перелік підозрюваних скорочується до двадцяти трьох! Чому ти не могла зробити все за планом? Господи, де всі?
Ми повернулися в сінник, почуваючись трохи ніяково через те, що так налякалися. Полковник сів на паку сіна, сперся ліктями на коліна, звісив голову і притиснув долоні до чола. Він думав.
— Ну, принаймні нас поки що не зловили. О’кей, для початку,— мовив він, не дивлячись на нас,— скажіть мені, що все інше пройшло добре. Ларо?
— Так,— заговорила вона.— Добре.
— Більше подробиць можна, будь ласка?
— Я все зроби-ила, як було написано на аркушику. Я ховалася за будинком Орла, бачила, як він ки-инувся за Майлзом і Такумі, а потім побігла за гуртожитки. Залізла у вікно до Ке-евіна. Додала що треба в гель і кондиціонер, потім те ж саме зроби-ила в кімнатах Джефа і Лонгвелла.
— Що треба? — перепитав я.
— Нерозведену професійну синю фарбу до волосся номер п’ять,— пояснила Аляска.— Купила на гроші, які з тебе за цигарки отримала. Якщо нанести на мокре волосся, не змивається багато місяців.
— Тобто ми пофарбуємо їм волосся в синій колір?
— Ну, формально,— сказав Полковник, і досі тримаючи голову на колінах,— вони самі пофарбуються в синє. Але ми, звісно, спростили їм це завдання. Що ви з Такумі впоралися, я бачу: ви тут, ми тут, отже, ви своє завдання виконали. І добрі новини: батькам трьох сцикунів, які мали нахабство влаштувати прикол нам, ми відіслали звіт про їхню успішність — про те, що вони провалили три предмети.
— Ого. А погані новини? — поцікавилася Лара.
— Ой, годі тобі,— відповіла Аляска.— Є ще одна добра новина: коли Полковнику щось почулося і він утік у гай, я подбала про те, щоб батькам інших двадцятьох п’ятиденків теж прийшли звіти. Я їх усі роздрукувала, розклала по шкільних конвертах і опустила у поштову скриньку,— вона обернулася до Полковника.— Ти вже на той час давно втік. Наш маненький Полковник: він перелякався, що його виженуть.
Полковник підвівся, вивищуючись над нами, адже ми сиділи.
— Це не добрі новини! Цього ми не планували! І це означає, що двадцять трьох осіб Орел може спокійно виключати з переліку підозрюваних. Двадцять трьох ворогів, які зможуть нас вирахувати і наклепати на нас!
— Якщо це станеться,— дуже серйозно сказала Аляска,— я все візьму на себе.
— Отож,— зітхнув Полковник.— Як у випадку з Полом і Марією. Ти скажеш, що ти гасала гаєм, підриваючи петарди, і водночас влізла в шкільну мережу й розсилала фальшиві звіти про успішність? Орел на це купиться, звісно!
— Розслабся, чувак,— мовив Такумі.— По-перше, нас не спіймають. По-друге, якщо й спіймають, я візьму провину на себе разом з Аляскою. Ти ж серед нас втрачаєш найбільше.
Полковник мовчки кивнув. Сперечатися з цим сенсу не було: якщо його випруть з «Кріку», в іншій школі він стипендії не отримає.
Розуміючи, що немає кращого способу втішити Полковника, як визнати його геніальність, я запитав:
— То як ти мережу гакнув?
— Спочатку заліз у вікно кабінету доктора Гайда, запустив його комп’ютер і ввів пароль,— з посмішкою відказав він.
— Ти його вгадав?
— Ні. У вівторок я зайшов до нього і попросив роздрукувати мені список рекомендованої літератури. І підглянув: J3ckylnhyd3.
— От чорт,— сказав Такумі.— Так і я б зміг.
— Авжеж, але тоді б тобі не вдалося побігати у своїй сексуальній шапочці,— зі сміхом відказав Полковник. Такумі зняв обруч і сховав до наплічника.
— Кевін збіситься через свою фризуру,— сказав я.
— Ну, а я сказилася, коли моя бібліотека намокла. Кевін — просто лялька надувна,— відказала Аляска.— Якщо нас кольнути, у нас кров потече. А його кольнути — він лусне.
— Щира правда,— погодився Такумі.— Він козел. Та він тебе вбити міг.
— Так, напевно,— визнав і я.
— Тут таких повно,— провадила Аляска, яка й досі кипіла.— Розумієш? Отаких багатеньких надувних ляльок.
Та хоч Кевін і намагався мене вбити й усе таке, він не здавався вартим моєї ненависті. Ненависть до однокласників забирає дуже багато сили, я давно це діло облишив. Я сприймав наш прикол лише як відповідь на їхній прикол, як пречудову нагоду, за словами Полковника, здійняти маленький шарварок. Але для Аляски, здається, це було чимось іншим — чимось більшим.
Я хотів розпитати її про це, але вона лягла, сховавшись за паками сіна. Аляска все сказала, а якщо так, то чекати від неї чогось іще не варто. Виманити її вдалося лише за дві години, коли Полковник відкоркував пляшку вина. Ми передавали пляшку по колу, поки у мене в животі не стало кисло й тепло.