Такумі притулив пляшку до вуст і зробив кілька ковтків, а потім передав мені. Я випив, далі Лара, а тоді й Аляска закинула голову і швидко вилила в себе останню чверть пляшки.
Відкупорюючи наступну пляшку, вона усміхнулася Полковнику.
— Цей раунд ти виграв. А найгірший день?
— Найстрашніший день був, коли пішов тато. Він старий — зараз йому років сімдесят,— і коли він з мамою побрався, вже старий був, і все одно він її зраджував. Вона його заскочила, сказилася, він її вдарив. І тоді вона його вигнала, і він пішов. Я був тут, мама мені подзвонила, але про зраду і про те, що він її вдарив, розповіла тільки потім. А тоді просто повідомила, що він пішов і більше не повернеться. І я його більше не бачив. Коли я тільки дізнався, я цілий день чекав, що він подзвонить мені й пояснить усе. Але він не подзвонив ні тоді, ні згодом. Я сподівався, що він хоч попрощається абощо. Це був найгірший день.
— Чорт, ти мене знову переплюнув,— мовив я.— У мене найгірший день був у сьомому класі, коли Томмі Г’юїт обдзюрив мою спортивну форму, а вчитель сказав, що я зобов’язаний вдягнути форму, бо він мене з фізкультури не атестує. Фізкультура в сьомому класі, розумієте? Є речі й гірші. Але тоді для мене це означало дуже багато, я заплакав, спробував пояснити йому, що сталося, але мені було соромно, а він кричав, кричав, кричав, тож я вбрав ті засцяні шорти з футболкою. У той день я кинув хвилюватися через те, що роблять інші люди. Взагалі кинув непокоїтися через те, що я невдаха, що у мене немає друзів, усе таке. Тож це було певною мірою і добре, але тоді я почувався просто жахливо. Ну, ви уявіть, я граю у волейбол абощо, і на мені обісцяна майка, а Томмі Г’юїт вихваляється перед усіма своєю витівкою. Це був найгірший день.
Лара засміялася.
— Майлзе, вибач.
— Усе гаразд,— відказав я.— Головне, ти про своє лихо теж розкажи, щоб і я посміявся,— усміхнувсь я, і ми ще посміялися разом.
— Мій найкращий день, напевно, був водночас і найгіршим. Бо мені довелося все покинути. Тобто, звучить безглуздо, але і дитинство скінчилося, адже, як правило, дванадцятирічній не доводиться розбиратися з формами W-2.
— Що це за форми W-2? — не зрозумів я.
— Ось про це і рі-іч. Податкові документи. Отож. Той же самий день.
Ларі завжди доводилося говорити за батьків, думав я, і вона не навчилася говорити за себе. Я теж це погано вмів. Ми мали з нею одну важливу спільну рису, особисту, якої не було ні в Аляски, ні в кого іншого, хоча якось так виходило, що ми з Ларою не могли порозумітися. Може, це вечірнє сонце грало в її темних косах, але мені раптом закортіло її поцілувати; щоб цілуватися, говорити необов’язково, спогади про те, що мене вивернуло на її джинси, і про місяці мовчазного уникання одне одного, розтанули як дим.
— Твоя черга, Такумі.
— Найгірший день у моєму житті,— мовив Такумі,— дев’ятого червня двохтисячного року. Померла моя бабуся, яка жила в Японії. Вона загинула в автокатастрофі, а я за два дні повинен був летіти До неї. Я думав, що проведу все літо з нею і з дідусем, а вийшло, що прилетів на похорон, і це була наша перша зустріч — доти я бачив її тільки на світлинах. Похорон був за буддійським обрядом, її кремували, але доти, ну, вона була не зовсім буддистка. Тобто, з релігією там усе складно, трохи буддизму, трохи синтоїзму, але вам це нецікаво, суть у тому, що її спалили на цьому самому... на погребальному вогнищі абощо. Й ось уявіть, я її побачив уперше в житті перед спаленням. Найгірший день.
Полковник закурив цигарку, кинув її мені, а для себе дістав ще одну. Це було моторошно — він вгадував, що я хочу курити. Ми справді були схожі на старе подружжя. Подумалося: «Нерозумно кидатися запаленими цигарками у сіннику»,— та потім занепокоєння минулося, але я намагався не струшувати попіл на сіно.
— Однозначного переможця поки що немає,— висловився Полковник.— Ще змагаємося. Твоя черга, подруго.
Аляска лежала на спині, заклавши руки за голову. Вона заговорила неголосно і швидко, але тихий день уже перетворювався на ще тихший вечір — з приходом зими комах не стало,— і чули ми її добре.