— Ло-оскітно,— прошепотіла вона. Оце і вся моя сексуальність.
— Вибач,— відказав я.
— Ні, це приємний ло-оскіт,— відказала вона і взяла мене за руку. Переплела свої пальці з моїми, стиснула. А потім перекотилася до мене і поцілува-ала мене. Не сумніваюся, що від неї тхнуло перегаром, але я цього не помічав, та й від мене самого, я не сумніваюся, тхнуло перегаром і цигарками, але вона теж цього не помічала. Ми Цілувалися.
Я подумав: «Добре».
Подумав: «Непогано цілуюся. Зовсім непогано».
Подумав: «Та я цілуюся так, як за всю історію всесвіту ще ніхто не цілувався».
І раптом Лара засміялася і відхилилася від мене. Витягнувши руку зі спальника, вона втерла обличчя.
— Ти мені носа обслинив,— сказала вона і засміялася.
Я теж засміявся, намагаючись створити у неї враження, що, обслинивши їй носа, я хотів її розсмішити.
— Вибач.
Якщо користуватися Алясчиною системою стадій, то я за все своє життя ще й п’ятьох очок не набрав, тож це можна було списати на недосвідченість.
— Я ще новачок,— зізнався я.
— Ти мене приємно обсли-инив,— сказала Лара, засміялася і знову мене поцілувала.
Незабаром ми вже повилазили зі спальників, і далі цілуючись. Лара лягла на мене, а я обійняв її за тонкий стан. Я відчував, як її груденята притискаються до моїх грудей, вона тихенько рухалася, обхопивши мене ногами.
— З тобою приє-емно,— прошепотіла вона.
— Ти прегарна,— відказав я і всміхнувся. У темряві я бачив лише обриси її обличчя і великі круглі очі, вона кліпала віями, дивлячись на мене, і вони ледве не лоскотали мені чоло.
— Гей ви, двоє, цілуйтеся тихіше, будь ласка,— голосно сказав Полковник.— А то решта, які не цілуються, п’яні й потомилися.
— Переважно. П’яні,— повільно мовила Аляска, немов у неї не було сили навіть говорити.
Ми з Ларою майже ніколи не розмовляли, і через Полковника тепер теж не могли балакати. Отож ми продовжили тихенько цілуватися і сміятися вустами й очима. Ми цілувалися так довго, що мені навіть почало набридати, і я прошепотів:
— Хочеш бути моєю дівчиною?
А вона відповіла:
— Так, будь ласка,— і всміхнулася. Ми заснули разом у її спальнику, було трохи затісно, якщо по щирості, але все одно добре. До мене уві сні ще ніхто ніколи не пригортався. Гарний був кінець найкращого дня в моєму житті.
за день до
аступного ранку (це я кажу умовно, бо насправді ще навіть не розвиднилося) мене розкутурхав Полковник. Я обіймав Лару, а вона притискалася до мене.
— Час іти, Пампушечку. Підйом!
— Чувак. Я сплю.
— Поспиш, як зареєструємося. ЧАС ІТИ! — гукнув він.
— Гаразд. Гаразд. Не кричи. Голова болить.
Вона справді боліла. У горлі й досі стояв присмак учорашнього вина, а в голові гупало, як отоді після струсу. Присмак у роті був такий, ніби туди заліз скунс і здох там. Я намагався не дихати на Лару, поки вона сонно вилазила зі спальника.
Ми швиденько зібрали речі, викинули порожні пляшки у високу траву в полі — смітити в «Кріку» доводилося вимушено, бо кинути пляшки від випивки до шкільної смітниці ми не могли,— і пішли геть із сінника. Лара взяла мене за руку, а потім сором’язливо випустила. Аляска мала такий вигляд, ніби пережила залізничну аварію, але все ж таки вилляла в розчинну каву останні краплі «Суничного пагорба», перш ніж викинути пляшку собі за спину.
— Треба похмелитися,— сказала вона.
— Ти як? — запитав у неї Полковник.
— Бували й кращі ранки.
— Похмілля?
— Як у пияка-проповідника недільного ранку.
— Може, тобі не треба так багато пити,— припустив я.
— Пампушечку,— Аляска похитала головою і сьорбнула холодної кави з вином.— Ти повинен дещо зрозуміти: я глибоко нещасна людина.
Ми біч-о-біч простували розмитим путівцем назад до школи. Після мосту Такумі зупинився, ойкнув, опустився рачки і вулканом вивергнув жовто-рожеву рідину.
— Проблюйся,— мовила Аляска.— Стане ліпше.
Закінчивши, він підвівся і мовив:
— Я нарешті знаю, що здатне зупинити лисеня. Лисеня не в змозі здолати «Суничний пагорб».
Аляска з Ларою розійшлися по кімнатах, плануючи зареєструватися в Орла пізніше, а ми вирушили до нього о дев’ятій: Полковник постукав у двері, а ми з Такумі стояли в нього за спиною.