— Будь ласка, сер,— знову сказав я.— Будь ласка, почекаймо на Аляску.
Я відчував, що всі дивляться на нас, намагаючись усвідомити те, що я й так уже зрозумів, але досі не міг у це повірити.
Орел опустив погляд і прикусив нижню губу.
— Вночі Аляска Янг потрапила в страшну аварію,— сльози в нього побігли ще дужче.— Вона загинула. Аляска померла.
На мить усі в залі замовкли, тут ніколи не бувало так тихо, навіть перед тим, як Полковник кпив з команди суперника перед штрафними. Я дивився на потилицю Полковника. Просто втупився в його густе волосся. Така тиша панувала, що було чути, як усі затамували подих, це був вакуум — сто дев’яносто школярів хапнули ротом повітря.
Я подумав: «Це я винен».
Подумав: «Мені недобре».
Подумав: «Мене зараз виверне».
Я підвівся і вибіг геть. Дістався до смітниці за п’ять футів од двостулкових дверей зали і просто-таки пірнув у пластикові пляшки і недоїдений бургер з «Макдональдза». Але майже нічого не виблював. Я просто стояв нахилившись, м’язи на животі напружилися, горло стискалося, з горлянки вихоплювалося утробне ве-е-ек, позиви блювати не припинялися. Коли трохи попускало, я щосили втягував у легені повітря. Її вуста. Мертві й холодні. Далі не буде. Я знав, що вона була п’яна. Засмучена. Не можна дозволяти людині сідати за кермо, коли вона випила і дратується. Авжеж. О Господи, Майлзе, що з тобою в біса не так? І тут нарешті з мене ринула блювота, заливаючи сміття. Це було все, що лишилося від Аляски у мене в роті, й тепер воно в смітниці. І знову, і знову, а тоді — о’кей, заспокойся, о’кей, серйозно, вона не померла.
Вона не померла. Вона жива. Вона десь є. Вона в гаю. Аляска сховалася в гаю, вона не померла, вона просто ховається. Вона вирішила пожартувати. Це Особливий Прикол Аляски Янг. Це Аляска грає справжню Аляску: весела й зухвала, не знає коли і як вчасно загальмувати.
І мені стало набагато краще, адже вона зовсім і не померла.
Я повернувся в спортзалу, всі були на різних стадіях приголомшення. Це як оті передачі по телевізору — як-от спеціальний репортаж «Нешнл джіогрефік» про поховальні ритуали. Такумі стояв над Ларою, поклавши їй руки на плечі. Кевін уткнув голову з армійською стрижкою в коліна. Дівчина на ім’я Моллі Тен, яка ходила з нами на математику, ридала, лупцюючи себе кулаками по стегнах. Я всіх цих людей наче і знав, і заразом не знав, і всім їм було недобре. А потім я побачив Полковника: він лежав на боці, підібгавши коліна до грудей, а поруч з ним сиділа мадам О’Меллі, простягнувши руку до його плеча, але не наважуючись торкнутися. Полковник верещав. Вдихав, а потім верещав. Вдихав. Верещав. Вдихав. Верещав.
Спершу мені здалося, що він просто репетує. Але за деякий час я відчув ритм. Я зрозумів, що це не просто крик, а слова. Він кричав: «Я так жалкую!»
Мадам О’Меллі взяла його за руку.
— Ти ні в чому не винен, Чипе. Ти нічого не міг вдіяти.
Якби ж то вона знала правду!
А я стояв і дивився на все це, і згадував її живу, а потім чиясь долоня лягла мені на плече, я обернувся і побачив Орла.
— По-моєму,— мовив я,— це її дурнуватий прикол.
— Ні, Майлзе, ні,— відказав він,— мені дуже шкода.
У мене спалахнули щоки.
— Ні, вона справжня приколістка. Могла таке утнути.
— Я її бачив,— сказав на це він.— Мені дуже шкода.
— Що сталося?
— Хтось пускав у гаю петарди,— пояснив він, і я міцно заплющив очі, невідворотно усвідомлюючи: це я її вбив.— Я побіг за ними, а вона в цей час, напевно, поїхала зі школи. Було пізно. Вона від’їхала недалеко на південь по трасі 1-65. А там поперек дороги стояла заглухла вантажівка з трейлером. На місце вже приїхала поліція. Аляска врізалася в поліцейський «крузер», навіть не намагаючись вивернути кермо. Думаю, що вона дуже багато випила. Поліція каже, що від неї тхнуло алкоголем.
— А звідки ви знаєте? — запитав я.
— Я її бачив, Майлзе. І розмовляв з поліцією. Смерть була миттєва. Аляска вдарилася грудьми в кермо. Мені дуже шкода.
Я сказав: ви її бачили, і він підтвердив — «так», я запитав, який вона мала вигляд, він відказав, що тільки кров з носа трохи цебеніла, і я опустився на підлогу. Пам’ятаю, що Полковник досі верещав, пам’ятаю, що мені поклали руку на спину, але бачив я лише її — голу на металевому столі, а з маленького, як півсльозинки, носика тонкою цівкою скрапує кров, зелені очі розплющені, втупились у порожнечу, вуста трішки вигнуті — легкий натяк на посмішку, але я відчував тепло її тіла, відчував м’який і теплий дотик її вуст.