Тепер вона з кожною годиною холоднішає, з кожним моїм подихом невідворотно помирає. Я подумав: «Ось у чому страх: я втратив щось важливе і не можу знайти, а воно мені дуже потрібне. Це все одно як хтось згубить окуляри, піде в оптику, а там йому скажуть: на світі окулярів більше немає, доведеться обходитися без них».
Перед восьмою ранку Полковник сказав, ні до кого не звертаючись:
— Думаю, сьогодні на обід буде буфрито.
— Ага,— погодився я.— Ти зголоднів?
— Боже, ні! Але ж це вона таку назву вигадала. Коли ми приїхали, це називалося «смажене бурито», а Аляска почала це називати «буфрито», і за нею всі інші, а потім навіть Морін офіційно змінила назву...— Полковник помовчав.— Я не знаю, що робити, Майлзе.
— Ага. Я розумію.
— Я вже вивчив усі столиці,— сказав він.
— Штатів?
— Ні. Це я вивчив ще в п’ятому класі. Всіх країн. Назви будь-яку.
— Канада,— мовив я.
— Щось важче.
— Е-е-е... Узбекистан?
— Ташкент,— він навіть не замислився ні на мить. Сказав миттєво, ніби чекав, що я саме Узбекистан назву.— Ходімо покуримо.
Ми зачинилися у лазничці та ввімкнули душ, Полковник дістав з кишені джинсів коробку сірників і черконув сірником. Той не загорівся. Полковник черкав ще і ще, але не виходило, він люто кресав по коробці, а потім нарешті кинув її додолу і закричав:
— ЧОРТ ЗАБИРАЙ!
— Усе гаразд,— заспокоїв його я і застромив руку в кишеню по запальничку.
— Ні, Пампушечку, негаразд,— заперечив він, кинув цигарки і підвівся, вмить оскаженівши.— Чорт забирай! Боже, як це могло статися? Як вона могла бути такою дурепою! Вона ніколи не думала наперед. Така в біса імпульсивна. Господи! Усе негаразд. Я повірити не можу, що вона така дурепа!
— Ми повинні були її зупинити,— сказав я.
Він простягнув руку, щоб вимкнути душ, а потім заходився гамселити долонею по стіні.
— Та я знаю, що повинні були зупинити, нехай йому дідько. Я збіса добре усвідомлюю, що ми повинні були її зупинити. Але насправді ми не повинні. За нею ж доводилося дивитися, як за трирічною дитиною. Одну помилку зробив — і вона померла. Господи! Дах їде. Піду прогуляюся.
— О’кей,— відказав я, постаравшись додати спокою в голос.
— Вибач,— мовив він.— Почуваюся жахливо. Неначе сам можу от-от померти.
— Можеш,— сказав я.
— Ага. Ага. Можу. Ніколи не знаєш наперед. Просто-Отак... БАХ! — і тебе немає.
Я пішов услід за ним до кімнати. Полковник узяв зі свого ліжка альманах, застебнув куртку, зачинив двері, БАХ! — і його немає.
Ранок привів відвідувачів. За годину по тому, як пішов Полковник, прийшов наш місцевий нарик Генк Волстен і запропонував мені травички, та я люб’язно відмовився. Генк обійняв мене і мовив:
— Принаймні смерть була миттєва. Принаймні без болю.
Я знаю, що він просто хотів допомогти, але він не розумів. Біль був. Тупий і безперервний біль у нутрі, який ніяк не вщухав, навіть тоді, коли я опускався навколішки на крижані кахлі в лазничці, задихаючись від блювотних спазмів.
Та й узагалі, що таке «миттєва» смерть? «Миттєво» — це скільки часу? Секунда? Десять? І за цей час Аляска таки зазнала страшенного болю: серце розірвалося, легені луснули, до мозку не надходило ні крові, ні кисню — в голові лишилася тільки первісна паніка. Наскільки миттєво, дідько б його вхопив? Немає нічого миттєвого. «Рис миттєвого приготування» — п’ять хвилин. «Пудинг миттєвого приготування» — ціла година. І я не думаю, що навіть мить сліпучого болю відчувається як миттєва.
Встигло у неї перед очима промайнути життя? Мене вона бачила? А Джейка? Вона пообіцяла, пригадалося мені, пообіцяла, що далі буде, але я знав, що вона померла дорогою на північ, вона їхала до Нешвілла, до Джейка. Може, це для неї нічого не значило, просто черговий нестримний імпульс. Генк стояв у дверях, а я дивився повз нього — на неймовірно принишклий двір — і думав про те, чи надавала вона цьому якогось значення, і міг тільки сподіватися: так, вона ж обіцяла. Далі буде.
Потім прийшла Лара з опухлими очима.
— Що ста-алося? — запитала вона, коли я обійняв її і, ставши навшпиньки, поклав підборіддя їй на голову.
— Не знаю,— відказав я.
— Ти її ба-ачив того вечора? — запитала вона мені в ключицю.
— Вона напилася,— розповів я.— Ми з Полковником спати пішли, а вона, здається, поїхала зі школи.
Отаку брехливу дав я версію.