— Узбекистан.
— Двадцять чотири мільйони сімсот п’ятдесят п’ять тисяч п’ятсот дев’ятнадцять.
— Камерун,— сказав я, та було запізно. Полковник заснув, його рука розслабилася в моїй долоні. Я сховав її під ковдру і заліз у його ліжко — принаймні на цю ніч я стану людиною, яка полюбляє горішні полиці. Я заснув, слухаючи його повільне рівне дихання — впертість нарешті відступала перед обличчям непереборної втоми.
за шість днів після
неділю я встав, проспавши три години, і вперше за довгий час прийняв душ. Одягнув єдиний свій, костюм. Я не збирався його сюди брати, але мама сказала, що костюм може знадобитися, і так і виявилося.
У Полковника костюма не було, і через свій малий зріст він навіть не міг позичити його у когось іншого, тому він вбрався в чорні штани і сіру сорочку.
— Краватку з фламінго навряд чи варто вдягати,— сказав він, натягуючи чорні шкарпетки.
— Вона занадто святкова, не для такої події,— відказав я.
— В оперу її не надінеш,— озвався він, мало не посміхаючись.— На похорон теж. На ній навіть не повіситися. Даремна якась краватка.
Я позичив йому свою.
Щоб відвезти учнів у містечко Вайн-Стейшн, з якого була родом Аляска, найняли спеціальні автобуси, але ми з Ларою, Полковником і Такумі поїхали на бездоріжнику Такумі — об’їзним шляхом, щоб не бачити того місця на трасі. Я дивився з вікна, як розлогі передмістя Бірмінгема змінюються невисокими пагорбами і полями північної Алабами.
Такумі з Ларою сиділи попереду, він розповідав їй, як Аляску влітку «бібіпнули» за цицьку, Лара сміялася. Цю історію я почув, коли побачив Аляску вперше, а незабаром побачу її востаннє. Я гостро відчував несправедливість, адже зі мною обійшлися нечесно: я покохав дівчину, вона була готова покохати мене, але не встигла, бо загинула. Нахилившись уперед, я вперся чолом у сидіння Такумі й розплакався, схлипував, відчуваючи навіть не так журбу, як біль. Було дуже боляче, й це не евфемізм. Боляче, як коли б’ють.
Останні слова Мерівезера Льюїса були такі: «Я не боягуз, але я занадто сильний. Тяжко помирати». Я в цьому не сумніваюся, але навряд чи це важче, ніж лишитися тут самому. Я продовжував думати про Льюїса, коли заходив у трикутну каплицю, з’єднану одноповерховим поховальним бюро Вайн-Стейшна, містечка в Алабамі, яке виявилося саме таким депресивним, як і змальовувала Аляска. Тхнуло цвіллю і дезінфекцією, у жовтих шпалер у фойє відклеїлися куточки.
— Ви всі до міс Янг? — запитав якийсь хлопець у Полковника, і той кивнув. Нас відвели у велику кімнату з декількома рядами розкладних стільців, де був тільки один чоловік. Він стояв навколішках перед труною, яку помістили в центрі каплиці. Труна була закрита. Закрита. Аляску я більше не побачу. Не зможу поцілувати її в чоло. Не гляну на неї востаннє. Але мені це було необхідно, необхідно її побачити, і я запитав занадто голосно:
— Чому труна закрита?
Чоловік з черевом, обтягнутим занадто тісним костюмом, обернувся і пішов до мене.
— У її мами,— сказав він,— у її мами була відкрита. Й Аляска мені звеліла: «Потурбуйся, щоб мене ніхто не бачив мертвою, татку»,— ось чому. Синку, її все одно тут немає. Вона тепер з Господом.
І він обійняв мене за плечі, цей чоловік, що так погладшав одтоді, коли йому востаннє доводилося вдягати цей костюм, і мені було боляче думати про те, як я його підвів, а в нього блищали очі — такі самі зелені, як у Аляски, глибоко посаджені, він був схожий на зеленоокого привида, який чомусь досі дихає, на привида, який благає: не вмирай, не вмирай, не вмирай, Аляско. Не вмирай. Я відійшов від нього, обійшов Такумі й Лару й опустився навколішки перед труною, поклав руки на її гладеньку поверхню — це було червоне дерево темного відтінку, як її коси. Я відчув, як мені на плечі опустилися маленькі долоні Полковника, на голову впала сльозинка, і на якийсь час ми лишилися втрьох — шкільні автобуси ще не приїхали, а Лара з Такумі десь розчинилися, тож нас було троє — точніше, три тіла і двоє людей,— і тільки ми троє знали, що саме сталося в ту ніч, і між нами трьома було занадто багато шарів усього, занадто багато всього не давало нам торкнутися одне одного. Полковник заговорив:
— Я так хочу її врятувати!
— Чипе, її більше немає,— сказав я, і він мовив:
— Я сподівався, що відчую, як вона дивиться на нас згори, але ти маєш рацію, її більше немає.
— Господи,— сказав я,— Аляско, я тебе кохаю. Я тебе кохаю.