— Я тобі співчуваю Пампушечку,— прошепотів Полковник.— Я знаю, що ти її кохав.
— Ні. Тільки не в минулому часі,— озвався я. Вона вже не людина, просто тлінь, але я кохав її в теперішньому часі. Полковник опустився навколішки поруч зі мною, притулився вустами до труни і прошепотів:
— Аляско, пробач, я так жалкую. Ти заслуговувала на кращого друга.
Невже вмирати так важко, пане Льюїсе? Той лабіринт і справді гірший, ніж цей?
за сім днів після
есь наступний день я просидів у нашій кімнаті, без звуку граючи в футбол, бо водночас і не робити нічого не міг, і робити теж нічого не міг. Це був День Мартіна Лютера Кінга, останній вихідний перед початком занять, а я ні про що думати не міг, лише про те, що я її вбив. Ранок Полковник провів зі мною, але потім вирішив піти до їдальні по м’ясний рулет.
— Ходімо,— покликав він.
— Я не голодний.
— Треба їсти.
— Справді? — спитав я, не відриваючись від гри.
— Господи. Гаразд.
Зітхнувши, він пішов, захряснувши по собі двері. «Він і досі страшенно сердитий»,— раптом подумав я з жалістю. А сердитися нема причини. Сердитість відволікає від всеохопної туги, від чесного усвідомлення того факту, що ми її вбили, позбавили майбутнього і життя. Сердячись, цього не виправиш. Трясця.
— Ну і як був рулет? — запитав я, коли Полковник повернувся.
— Як і був. І не м’ясний, і не рулет,— Полковник сів поруч зі мною.— Зі мною їв Орел. Питав, чи не ми петарди ті підривали.
Я поставив гру на паузу і розвернувся до нього. Полковник однією рукою відколупував один з останніх шматків блакитного вінілу з поролонової канапи.
— А ти сказав? — запитав я.
— Я не зізнався. Хай там як, він сказав, що завтра приїде її чи то тітка, чи то ще хтось — забрати речі з кімнати. Тож якщо там є щось наше або таке, чого тітці краще не бачити...
Я знову повернувся до гри й мовив:
— Сьогодні я до цього не готовий.
— Тоді я сам піду,— відказав він. І розвернувся й пішов, лишивши двері відчиненими, і кусючий холод хутко переміг нашу благеньку батарею, тож я знову натиснув на паузу і пішов зачиняти двері — і визирнув подивитися, чи увійшов Полковник у її кімнату, але виявилося, що він так і стоїть за нашими дверима, й тоді він схопив мене за кофтину, всміхнувся і заявив:
— Я так і знав, що ти не змусиш мене йти самого. Я так і знав.
Я похитав головою і закотив очі, але все-таки пішов з ним коридором повз телефон — у її кімнату.
З самої Алясчиної смерті я не думав про те, як вона пахне. Та коли Полковник відчинив двері, я відчув її аромат: мокрої землі, трави, тютюнового диму, а під усім цим — нотки ванільного лосьйону для тіла. Вона знову заполонила моє тепер, і тільки з тактовності я не пхнув голову в її переповнений бак з брудною білизною, що стояв біля шафи. Все було так, як я пам’ятав: сотні книжок стосами височать попід стінами, зім’ята бузкова ковдра валяється в ногах ліжка, хистка вежа книжок на маленькому столику, з-під ліжка стирчить свічка-вулкан. Усе було так, як я і чекав, але запах, безсумнівно Алясчин, вразив мене. Я зупинився посеред кімнати, заплющив очі й повільно вдихав через ніс ваніль і нескошену осінню траву, але з кожним повільним подихом пахощі ті слабшали, оскільки я до них звикав, і незабаром Аляска знову зникла.
— Це нестерпно,— сухо сказав я, бо так воно і було.— Боже! Вона цих книжок уже не прочитає. Цієї «Бібліотеки її життя».
— Купленої на розпродажах, яка тепер перейде комусь іншому.
— Попіл до попелу. Розпродаж до розпродажу,— погодився я.
— Атож. О’кей, до діла. Шукаємо те, що тітці на очі потрапити не повинно,— нагадав Полковник, опускаючись навколішки біля письмового столу, де стояв комп’ютер. Шухляда була висунута, і він витяг звідти кілька стосів скріплених степлером папірців.— Господи, вона зберігала все написане! «Мобі Дик». «Етан Фром».
Я поліз під матрац по презервативи, які, я знав, вона ховає там до Джейкових візитів. Поклав їх собі до кишені, а потім пішов до комода і почав порпатися в білизні в пошуках алкоголю, секс-іграшок і бозна ще чого. Але нічого не виявив. Тоді я перейшов до книжок. Подивився на стоси, що стояли корінцями назовні,— безладне зібрання творів різних авторів, у цьому була вся Аляска. Я хотів узяти собі одну книжку, але не міг її знайти.
Полковник сидів на підлозі, схиливши голову,— він шукав під ліжком.
— У неї точно випивки тут не було? — запитав він.