— Це безглуздо. Вона не думала про Джейка, не сварилася з Джейком. Вона зі мною цілувалася. Я намагався їй про нього нагадати, але вона зашикала мене.
— То хто їй телефонував?
Я вібуцнув ковдру, стиснув кулака і почав гамселити по стіні, підкреслюючи кожен склад:
— Я—НЕ—ЗНА—Ю! І знаєш що: це байдуже. Вона мертва. Чи наш геніальний Полковник може вигадати таке, від чого вона стане не настільки мертвою?
Але, звісно ж, це було важливо, тому я і далі стукав кулаком по стіні й тому це запитання витало у повітрі останній тиждень. Хто телефонував? Що сталося? Чому їй треба було вибратися зі школи? Джейк на похорон не приїхав. І нам не подзвонив — ні погорювати, ні запитати, що сталося. Він просто зник, і мені, певна річ, це не давало спокою. А ще не давало спокою, чи збиралася вона дотриматися обіцянки: далі буде... Я міркував про те, хто дзвонив і навіщо й чому Аляска так засмутилася. Але я краще гадатиму, ніж отримаю відповідь, з якою неможливо жити.
— Може, вона поїхала до Джейка, щоб порвати з ним,— припустив Полковник з раптовим спокоєм у голосі. Він сів на край мого ліжка.
— Не знаю. І не хочу знати.
— Ну,— відказав він,— а я хочу. Бо якщо вона знала, що робить, Пампушечку, то зробила нас спільниками. І за це я її ненавиджу. Боже, та ти подивися на нас! Ми навіть спілкуватися ні з ким більше не можемо. Одне слово, я розробив план. Перше. Поговорити зі свідками. Друге. З’ясувати, наскільки вона була п’яна. Третє. З’ясувати, куди вона їхала й навіщо.
— З Джейком я розмовляти не хочу,— мляво відказав я, мимоволі погоджуючись із планом невтомного Полковника.— Якщо він усе знає, тоді я точно не хочу з ним розмовляти. А якщо не знає, не хочу вдавати, що нічого не було.
Полковник підвівся і зітхнув.
— Знаєш що, Пампушечку? Я тобі співчуваю. Співчуваю. Я знаю, що ти її поцілував, знаю, що ти через це переживаєш. Але щиро, годі вже. Якщо Джейк знає, гірше ти вже не зробиш. А якщо не знає, то й не дізнається. Хоч на хвилину забудь до біса про себе і подумай про померлу подругу. Вибач. Довгий день був.
— Нічого страшного,— відказав я, знову натягуючи ковдру на голову.— Нічого страшного,— повторив я. Та нехай. Нічого страшного він не сказав. Не можу ж я ще й Полковника втратити.
за тринадцять днів після
скільки нашого головного водія поховали у Вайн-Стейшні, в Алабамі, нам з Полковником довелося йти пішки до піліційної дільниці Пелем у пошуках свідків. Ми вийшли по вечері в їдальні, швидко темніло; здолавши півтори милі по трасі 119, ми дісталися одноповерхової потинькованої будівлі поміж «Вафля-гаузом» і заправкою.
Всередині був облавок, що сягав Полковнику по груди і відокремлював від власне поліційного відділку, який складався з трьох столів, за котрими сиділи поліціянти у формі, й усі вони розмовляли по телефону.
— Я — брат Аляски Янг,— без тіні збентеження заявив Полковник.— Хочу поговорити з тим, хто бачив, як вона загинула.
Блідий худий чоловік з рудою борідкою швидко закінчив розмову і повісив слухавку.
— Я її бачив,— відказав він.— Вона в мій «крузер» врізалася.
— Можна поговорити з вами надворі? — запитав Полковник.
— Ага.
Він узяв куртку і вийшов за нами; коли він наблизився, я побачив під прозорою шкірою обличчя сині вени. Як на копа, то надворі він буває нечасто. На вулиці Полковник закурив.
— Тобі дев’ятнадцять є? — поцікавився поліцай. В Алабамі у вісімнадцять можна одружуватися (у чотирнадцять — з дозволу батьків), а курити — тільки з дев’ятнадцятьох.
— Оштрафуйте мене. Мені просто треба знати, що ви бачили.
— Зазвичай я чергую з шостої до опівночі, але в той день в нічну зміну попросили вийти. Прийшло повідомлення про вантажівку, що перегородила дорогу, це всього за милю звідси, то я рушив туди і саме під’їхав. Ще з авта не вийшов, краєм ока бачу фари,— а в мене і маячки горять, і сирену я ввімкнув, а її фари так і їдуть на мене, синку, тож я вискочив кулею з авто, а вона в нього вгатилася. Я багато бачив у житті, але такого ще не траплялося. Не звернула. Не загальмувала. Просто врізалася на повному ходу. Я футів на десять відбіг від «крузера», коли вона врізалася. Думав, сам помру, аж ні, ось я.