— Вибач,— випалив я, а Лара глянула на мене скоса, наче зараз або розплачеться, або почне на мене сваритися, але потім мовчки зникла в класі. Це було перше, що я сказав їй за місяць.
Я хотів, щоб у мене виникло бажання з нею поговорити. Я знав, що поводився огидно: «Уяви,— повторював я собі,— уяви себе на місці Лари: подруга померла, а колишньому хлопцеві наче заціпило відтоді»,— але в мені місця було тільки на одне щире бажання, й об’єкт цього бажання помер, і тепер мене цікавили тільки відповіді, на питання «як» і «чому», а Лара не могла їх дати, і це єдине важило.
за сорок п’ять днів після
иждень у тиждень ми з Полковником щодо цигарок могли розраховувати тільки на благодійність: ми їх або стріляли, або купували задешево буквально в усіх — від Моллі Тен до колись-було-підстриженого Лонгвелла Чейза. Так наче ці люди хотіли нас підтримати, а іншого способу висловити своє співчуття не вигадали. Але до кінця лютого благодійність закінчилася. Та воно й на краще. Мені завжди було ніяково приймати подарунки — люди ж не знали, що це ми зарядили пістолет і вклали його Алясці в руку.
Отож після уроків Такумі повіз нас у крамницю «Куса». Того дня ми з Такумі отримали безрадісні результати першої серйозної контрольної з математики за цей семестр. Може, це сталося через те, що скінчилися наші збори з горами картоплі в «Макригачці», де Аляска пояснювала нам те, чого ми не зрозуміли самі, а може, через те, що ми взагалі навчання занедбали, але ми обидва йшли до того, що і нашим батькам незабаром відправлять звіти про «успішність».
— Справа в тому, що мені математика не дуже цікава,— спокійно сказав Такумі.
— Це буде важкувато пояснити голові приймальної комісії в Гарварді,— відказав Полковник.
— Не знаю,— сказав я.— Мене математика приваблює.
Ми посміялися, але сміх швидко потонув у всеосяжній тиші; я не сумнівався, що всі думають про Аляску, про те, що вона мертва, невсміхнена, холодна і ніяка вже не Аляска. І досі мене приголомшувала думка про те, що її вже немає. «Вона гниє в могилі у Вайн-Стейшні, в Алабамі»,— думав я, але навіть і це було не зовсім те. Тіло ще є, але її самої немає, вона ніщо: БАХ! — і ніщо.
Тепер навіть найбільші веселощі завжди переходили в журбу, адже так гостро усвідомлюєш, що її вже немає, саме тоді, коли починає здаватися, що життя знову стало таким, як коли вона була з нами.
Я купив цигарок. Раніше я в крамницю «Куса» і не заходив жодного разу, але це була така діра, якою її і змальовувала Аляска. Поки я йшов до каси, під ногами рипіла припорошена дерев’яна підлога, аж раптом я помітив великий круглий акваріум з брудною водою, де нібито перебувала «ЖИВА НАЖИВКА», а насправді черевом догори плавала зграя мільги. Коли я попросив блок «Мальборо-лайтс», жінка за прилавком посміхнулася мені всіма чотирма зубами.
— Ти в «Калвер-Кріку» вчишся? — поцікавилася вона, і я не знав, чи казати правду, оскільки, ясна річ, школярам дев’ятнадцятьох ще немає, але вона взяла блок цигарок і поклала його переді мною, не питаючи у мене посвідки, тож я відказав:
— Так, мем.
— Ну і як там?
— Добре,— відповів я.
— Я чула, що у вас там хтось помер.
— Так, мем,— мовив я.
— Мені страшенно прикро.
— Так, мем.
У жінки, чийого імені я не дізнався, бо заклад був не з тих, де витрачають гроші на бейджі, на лівій щоці з родимки росли довгі сиві волосини. Це не було аж так огидно, просто я раз у раз дивився на ту родимку, а потім відводив погляд.
Сівши до авта, я дав одну пачку цигарок Полковнику.
Ми опустили вікно, хоча лютневий холод кусав за щоки, а розмовляти на такому вітрі стало неможливо. Я сидів у своєму куточку і курив, думаючи про те, чому ця літня жінка з крамниці «Куса» не висмикує волоски з родимки. Я сидів позаду Такумі, й вітер з його вікна віяв мені в обличчя. Я перемістився ближче до центру сидіння і глянув на Полковника, який сидів на пасажирському місці,— він усміхався, обернувшись до вікна й підставивши обличчя вітру.
за сорок шість днів після
ені не хотілося розмовляти з Ларою, але наступного дня за обідом Такумі натиснув на моє почуття провини.
— Як, думаєш, до такого поставилася б Аляска? — запитав він, дивлячись на столик, за яким сиділа Лара. Вона сиділа за три столи від нас зі своєю сусідкою Кеті, яка щось розповідала, і Лара всміхалася щоразу, коли Кеті починала сміятися з власного жарту. Лара набирала на виделку зерна консервованої кукурудзи, піднімала її, не виносячи за межі тарілки, а потім схиляла голову і їла з виделки — мовчки.