— Вона б могла сама заговорити до мене,— сказав я до Такумі.
Такумі похитав головою. Навіть попри повний рот картопляного пюре, він сказав:
— Пе’ший за’ово’и.
Проковтнувши картоплю, він додав:
— Дозволь поставити тобі запитання, Пампушечку. Ось постарієш ти, посивієш, онуки сядуть до тебе на коліна, зведуть на тебе погляд і запитають: «Дідусю, хто тобі перший мінет зробив?» — тобі хіба приємно буде відказати, що то була одна дівчина, з якою ти потім і не розмовляв до кінця школи? Ні! — він усміхнувся.— Ти захочеш відповісти: «Це була моя люба подруга Лара Бутерська. Гарнюня. Набагато вродливіша, ніж ваша бабуня».
Я засміявся. Так, о’кей. Треба поговорити з Ларою.
Після уроків я пішов до її кімнати і постукав у двері, вона відчинила з виглядом: «Що таке? Чого тобі? Ти вже все зіпсував, Пампушечку». Я зазирнув у неї понад плечем у кімнату, куди я доти заходив лише раз і де, я розумів, розмовляти ми не зможемо — з поцілунками чи без. Поки мовчання не стало занадто гнітючим, я заговорив.
— Пробач,— мовив я.
— За що? — спитала Лара, дивлячись у мій бік, але не на мене.
— За те, що ігнорував тебе. За все,— відказав я.
— Не тре-еба було пропонувати стати моїм хлопцем.
Лара була дуже гарненька, вона швидко кліпала великими очима, щічки мала м’які та круглі, але ота їхня округлість нагадувала мені про худеньке вилицювате личко Аляски. Втім, це я міг пережити — і мусив.
— Мі-іг би моїм другом бути.
— Я знаю. Я бовдур. Пробач.
— Не пробачай цьому козлу,— крикнула з кімнати Кеті.
— Я тобі-і пробачаю,— Лара усміхнулася і обійняла мене, міцно стиснувши за стан.
Я пригорнув її за плечі, її коси пахли фіалками.
— А я тобі не пробачаю,— сказала Кеті, підійшовши до мене. І хоч ми з нею були насилу знайомі, вона не посоромилася дати мені коліном по яйцях. А коли я зігнувся від болю, задоволено посміхнулася і сказала: — Отепер пробачаю.
Ми з Ларою — без Кеті — пішли до озера. І поговорили. Поговорили — про Аляску, про минулий місяць, про те, що вона сумувала і за мною, і за Аляскою, а я тільки за Аляскою (воно й правда). Я розповів їй правду, наскільки міг собі дозволити,— і про петарди, і про те, як ми ходили до поліційного відділку, і про білі тюльпани.
— Я любив її,— сказав я. Лара сказала, що і вона любила Аляску, а я відповів: — Я знаю, але в цьому і причина. Я її любив — і коли вона померла, не міг думати ні про що інше. Мені це здавалося, ну, нечесним. Наче я зраджував її.
— Не ду-уже добра причина,— мовила Лара.
— Знаю,— відказав я.
Вона тихенько засміялася.
— Ну й добре. Якщо знаєш.
Я розумів, що злості цим не погамувати, але ми бодай знову розмовляли.
Коли запала вечірня темрява, закумкали жаби і задзижчали нещодавно воскреслі комахи, ми вчотирьох — Такумі, Лара, Полковник і я — пішли до яскині.
— Гей, Полковнику, чому ви називаєте курильню яски-инею? — поцікавилася Лара.— Це ж більше на туне-ель схоже.
— В таких яскинях рибу ловлять,— відказав він.— Якби ми були рибалками, ми б тут рибу ловили. А ми куримо. Не знаю. По-моєму, це Аляска її так назвала,— Полковник дістав цигарку з пачки і кинув її у воду.
— Чого це ти? — не зрозумів я.
— Це для неї,— пояснив він.
Я напівусміхнувся і теж кинув у воду цигарку. Потім я дав цигарки Такумі й Ларі, й вони зробили те ж саме. Цигарки трохи покружляли у воді, а потім течія забрала їх з очей.
Я не був релігійним, але полюбляв ритуали. Мені подобалася сама ідея такого зв’язку поміж діями і пам’яттю. У Китаї, розповідав нам Старигань, є спеціальні дні, присвячені прибиранню на могилах, і небіжчикам тоді роблять дарунки. Гадаю, Аляска б не відмовилася покурити, тож, здається, Полковник поклав початок чудовому ритуалу.
Полковник плюнув у струмок, уриваючи мовчання.
— Кумедно це — з духами розмовляти,— сказав він.— Не добереш, чи сам ти вигадуєш їхні відповіді, чи вони справді до тебе говорять.
— Я пропоную скласти перелік,— мовив Такумі, якому не хотілося самокопания.— Що в нас є на підтвердження версії про самогубство?
Полковник дістав свого вічного нотатника.
— Вона не тиснула на гальма,— сказав я, і Полковник почав писати.
А ще Аляска чимось була засмучена, хоч вона і доти вже неодноразово засмучувалася, і це не призводило до самогубства. Ми розглянули версію, чи не є квіти поминальним дарунком самій собі — може, вони були призначені для власного похорону,— але вирішили, що це на неї не схоже. Так, вона була закритна, але якщо вже ти розпланував самогубство аж до квітів, то треба спланувати, як саме ти збираєшся накласти на себе руки: Аляска ж не могла знати, що спеціально для неї на трасі 1-65 стоятиме поліційне авто.