Полковник, який від самого початку керував розслідуванням і якому було вкрай важливо зрозуміти, що ж сталося з Аляскою тієї ночі, в той час як сам я думав лише про те, чи кохала вона мене, здався, так і не знайшовши відповідей. А мені відповіді, які я мав, не подобалися: Аляска, здається, не надавала великого значення тому, що сталося між нами, якщо вже навіть Джейку про це не розповіла; навпаки, вона до нього залицялася, не давши йому й запідозрити, що всього за кілька хвилин до цього я вдихав її перегар. А потім щось невидиме в ній клацнуло, і те, що колись створилося, почало руйнуватися.
Можливо, іншої відповіді ми вже не отримаємо. Аляска зруйнувалася, бо так трапляється з усім. Полковник, схоже, змирився з цією думкою, але розслідування, яке було його ідеєю, стало тепер тим єдиним, що підтримувало мене, і я ще сподівався на просвітлення.
за шістдесят два дні після
аступної неділі я спав, поки сонце не промкнулося крізь жалюзі й не почало світити мені просто в обличчя. Я вкрився з головою, але стало гаряче й душно, тож я встав і вирішив зателефонувати батькам.
— Майлзе! — вигукнула мама, не встиг я й поздоровкатися з нею.— Ми встановили визначник номера.
— І він магічним чином визначає мене, навіть коли я дзвоню з автомата?
Вона засміялася.
— Ні, просто пише «автомат» і код регіону. От я і здогадалася. Як ти там? — запитала вона з теплим занепокоєнням у голосі.
— Все о’кей. Я, щоправда, відстав з деяких предметів, але тепер знову взявся до навчання, то сподіваюся надолужити,— сказав я, і це було здебільшого правдою.
— Я розумію, що тобі зараз важко, друже,— відповіла мама.— О! Знаєш, з ким ми зіткнулися вчора на вечірці? З пані Форестер. Твоєю вчителькою в четвертому класі! Пам’ятаєш? Вона тебе пам’ятає чудово і дуже добре про тебе відгукувалася, ми поговорили...
Я був радий чути, що пані Форестер високо цінувала мене в четвертому класі, але слухав я неуважно, роздивляючись написи на помальованій білою фарбою стіні обабіч телефону — шукав нових, які можна буде розшифрувати («У Лейсі — п’ятниця, 10» — це про вечірку п’ятиденків, збагнув я).
— ...вчора ми вечеряли з Джонстонами, і, боюся, тато випив забагато вина. Ми грали в шаради, і він грав жахливо.
Мама засміялася, а я почувався дуже стомленим, але хтось поцупив лавку, що стояла коло автомата, тож я примостив свою кістляву дупу на твердій бетонній долівці, напнувши телефонний дріт і приготувавшись вислухати довгий мамин монолог, і раптом під усіма тими нотатками й карлючками побачив намальовану квіточку. Дванадцять довгастих пелюсток навколо зафарбованої серцевинки на білій як стокротки стіні. Стокротки, білі стокротки, і я раптом почув її голос: «Що ти бачиш, Пампушечку? Дивися»,— і побачив, як вона сидить тут п’яна, балакає ні про що з Джейком: «Що ти робиш?» — і вона відповідає: «Нічого, просто малюю, просто малюю»,— а потім: «О Боже!»
— Майлзе?
— Так, вибач, мамо. Вибач. Чип прийшов. Ми будемо вчитися. Я пішов.
— Ти ще передзвониш? Тато, напевно, теж хоче з тобою поговорити.
— Ага, мамо, ага, звісно. Я люблю тебе, о’кей? О’кей, я пішов.
— Я, здається, дещо знайшов! — закричав я до Полковника, невидимого під покривалом на ліжку, але мій вигук і обіцянка, що я щось — бодай щось — знайшов, витягли його з ліжка, і він плигнув на лінолеум. Не встиг я нічого сказати, як Полковник нахилився, схопив з підлоги джинси й футболку, в яких ходив напередодні, натягнув їх і вийшов слідом за мною.
— Дивися,— показав я, й він, опустившись навпочіпки біля телефону, мовив:
— Так. Це вона намалювала. Вона завжди такі квіточки малювала.
— Пам’ятаєш оте «Просто малюю»? Джейк запитав її, що вона робить, а вона відповіла: «Просто малюю»,— а після цього вигукнула «О Боже» і засмутилася. Вона подивилася на власний малюнок і щось пригадала.
— У тебе чудова пам’ять, Пампушечку,— визнав Полковник, а я не зрозумів, чому він не перейнявся моїм збудженням.
— А потім засмутилася,— повторив я,— і поки ми брали петарди, пішла й узяла тюльпани. Дивлячись на свій малюнок, вона згадала щось таке, про що забула, і через це розпсихувалася.
— Мабуть,— відказав Полковник, дивлячись на квітку й, либонь, намагаючись побачити її очима Аляски. Нарешті він підвівся і сказав: — Непогана теорія, Пампушечку,— і поплескав мене по плечу, немов тренер, заохочуючи гравця.— Але ми й досі не знаємо, про що ж саме вона забула.