БЛЯЯЯЯЯДЬСЬКИЙ СМОРІД!!! Такий, знаєте, густий і насичений, що аж очі сльозяться, наче хтось здох, воскрес і знову здох, але вже остаточно і всередині батареї. Сморід розпареної мівіни, дешевих цигарок і якогось солодкуватого розкладу. Для когось це пекло, а для мене – це аромат нашого штабу, святая святих Всеукраїнської Спільноти Асоціації Саботажу. Мого дому, бляха-муха!
Я стою по стійці «струнко», аж коліна трусяться, випинаю цицьки і дивлюсь на неї. НА НЕЇ! Моя пані, моя володарка, моя... моя Вельможа!!! Вона сидить на поламаному табуреті, як королева на троні, і сьорбає свою срану локшину прямо з пластикового контейнера. За її спиною вікно. Ідеальне, сука, вікно, з якого відкривається божественний краєвид на сміттєві баки, де голуби ведуть гладіаторські бої з пацюками за залишки шаурми. Це так, блядь, символічно, так глибоко! А її каштанове волосся… воно сьогодні особливо тьмяне і жирне, як і мої мрії про неї. Абсолютна досконалість.
Поруч зі мною, як завжди, стовбичить ця ходяча менструація – Хвоя. Сука, яка ж вона нудна. Чорне волосся, чорний костюм, чорне в душі. Дивиться в одну точку своїми трагічними очима і щось там собі шепоче під ніс. Мабуть, нові вірші про тлінність буття і розпродажі в секонд-хенді. Я б краще послухала, як кішки ґвалтують одна одну, ніж її поезію. Вона раптом випросталась, набрала в легені повітря і трагічно почала:
– О, світе темний, де ж твій край?.. Де біль знахо… кхе… кхе-кхе-КХЕЕЕ!!!
І, як за розкладом, з її рота бризнула тонесенька цівка крові прямо на паркет, де вже було схоже плям п'ятдесят. Очі закатились, і ця готична принцеса з Чернігова з тихим стукотом гепнулась на підлогу. Класика. Навіть не поворухнулась. Я просто переступила через її бездиханне тіло, щоб бути на сантиметр ближче до моєї богині. Пані Вельможа навіть оком не моргнула, продовжуючи намотувати на виделку довгий, слизький макарон. Її байдужість… вона така збуджуюча!
– Вітання Сонцю, Активістам, Спротиву! – заверещала я, що є сили, і різко викинула праву руку вперед. – В.С.А.С.!!!
Прапором, що був замотаний у мене на стегнах замість спідниці, я ледь не збила з тумбочки банку з недопалками. Тиша. Тільки було чути, як Вельможа з хлюпанням втягнула в себе останній шматок мівіни. Вона повільно підняла на мене свої вічно втомлені очі. О, ці очі! Колір п'ятиденної багнюки! Я готова в них потонути!
– Дзиґо, – промовила вона голосом, що міг би заморозити вулкан. – Твій ентузіазм мене втомлює більше, ніж існування як таке. Є завдання.
ЗАВДАННЯ!!! Єбаааааать!!! Моє серце забилося, як скажений перфоратор, а між ніг стало так волого, хоч картоплю сади. Нова місія від моєї володарки! Це краще за будь-який оргазм!
– Наказуйте, моя Пані! Я розірву, знищу, відсмокчу!.. Тобто, виконаю все! – я аж підстрибнула на місці.
Вона втомлено зітхнула і тицьнула виделкою в бік вікна.
– Бачиш он той блискучий предмет на верхівці сміттєвої гори?
– Звісно, моя володарко! Це ж священний Грааль! Око Саурона! Чиясь вставна щелепа!
– Це фольга з-під сирка. Вона заважає мені дивитись на особливо жирного пацюка. Він надихає мене. Сходиш, прибереш.
Моє обличчя, мабуть, витягнулось до самої підлоги. Завдання… прибрати фольгу? ЦЕ, БЛЯДЬ, ВСЕ?!! Якась внутрішня пружина в мені луснула.
– АЛЕ... але ж я думала... якась диверсія, саботаж, підрив основ суспільства! – залепетала я.
Вельможа ліниво встала, підійшла до мене впритул. Я відчула запах її несвіжого подиху і ледь не знепритомніла від щастя. Вона нахилилась до мого вуха, і я вже приготувалась почути таємний наказ, який змінить хід історії…
– А після того, – прошепотіла вона, – сходиш в ботанічний сад і спиздиш мені банан. Тільки не звичайний, а сорту «Грос-Мішель». Кажуть, він на смак як справжній, а не це сучасне пластикове лайно. Не принесеш – я тебе скину в підвал.
Вона випрямилась, кинула контейнер з-під мівіни прямо на тіло Хвої, що досі лежала на підлозі, і пішла в свою кімнату. Двері зачинились.
Банан.
Банан сорту «Грос-Мішель»...
ТА ЦЕ Ж, БЛЯДЬ, НАЙКРУТІША МІСІЯ В МОЄМУ ЖИТТІ!!! Я, Дзиґа, добуду цей божественний плід для моєї Пані, навіть якщо для цього доведеться вбити всіх ботаніків і зґвалтувати мавпу!
Я схопила Хвою за ногу і потягла її, як мішок з лайном, до виходу, залишаючи на підлозі криваву смугу. Пригоди починаються, сучари!!
...І ось я стою, блядь, біля підніжжя. Це не просто купа сміття, ніхуя! Це, сука, Говерла з гнилих качанів, пластикових пляшок і чиїхось розірваних надій у вигляді старих трусів! Вітер доносить до мене симфонію запахів: тут і нотки риб'ячої голови тижневої давності, і акорди прокислого молока, і фінальний, сука, крещендо від дохлого голуба, що злипся з пакетом з-під кефіру. А на самій вершині цієї гори лайна, як зірка на новорічній ялинці, виблискує ВОНА. Срібна фольга. Артефакт, заповіданий моєю Пані!