Ми йшли в штаб, огорнуті славою, як, блядь, лайном. Телефони розривались від дзвінків: HR-и з усього світу пропонували нам контракти, гроші, службові автомобілі! Ми стали іконами, сука, корпоративної культури! Це було найгірше приниження в моєму житті. Ми хотіли сіяти хаос, а виростили, нахуй, дружній колектив!
– Успіх… – тихо мовила Хвоя, дивлячись на свої руки. – Це лише найвища форма поразки. Золота клітка, в якій душа забуває, що колись уміла літати... чи повзати в багнюці… кхе-кхе-КХЕ...
Вона ледь не впустила на асфальт залишки свого бойового кабачка, який тепер виглядав втомленим і зґвалтованим мистецтвом.
Ми увійшли. Повітря в штабі було наелектризоване. Вельможа сиділа за столом. Перед нею, як завжди, стояла запарена мівіна. Але вона не їла. Вона просто дивилась на неї. Цей погляд міг би скип'ятити воду і без окропу. Це був погляд чистої, концентрованої ненависті. Я чекала крику. Я чекала прокльонів. Я чекала, що вона натисне кнопку і під нами знову відкриється пекло з голодними рептиліями.
Але вона мовчала.
І в цій тиші з'явився він. Маленький, нахабний щур. Мабуть, один з тих виродків, що перемогли мене в битві за фольгу. Він виліз з дірки в плінтусі і, не ховаючись, побіг прямо до столу. Його мета була очевидна – священна локшина Володарки.
Я навіть не встигла закричати. Вельможа не поворухнулась. Вона навіть не подивилась на нього. Лише її права рука, ледь помітно, сіпнулась. Блискавичний, сука, рух, як у сраного ніндзя! Виделка, яку вона тримала, злетіла, підчепила щура за шкуру і… *ФУІТЬ!*
Маленьке сіре тільце, видавши тоненький писк образи, полетіло по ідеальній параболі, пробило павутину в кутку і вилетіло у відкрите вікно. Ідеально. Точно. Без зайвих рухів.
Вельможа так само спокійно повернула виделку на місце. Потім вона нарешті перевела свій мертвий погляд на нас.
– Ви не просто провалили місію, – промовила вона голосом, в якому не було жодної емоції, лише арктичний холод. – Ви перетворили хаос на порядок. Ви зробили цих офісних рабів щасливими. Ви створили… "позитивну робочу атмосферу".
Вона сказала ці слова з такою огидою, наче з'їла волосся з унітазу.
– Ваші імена тепер в усіх бізнес-виданнях. Ви – приклад для наслідування. Ви стали частиною системи, яку ми повинні були знищити. Мене нудить.
Її спокій був страшніший за будь-яку лють.
– Всі попередні плани були занадто витонченими для цього світу, – продовжила вона. – Занадто розумними. Прийшов час для грубої, первісної сили.
Вона встала і підійшла до карти України, що висіла на стіні і була вся заляпана кетчупом. Її тонкий палець вказав на темну пляму на півночі від Києва.
– Ваша нова мета. Чорнобильська зона відчуження.
Єбааааать?! ЧОРНОБИЛЬ?! Моя кров знову закипіла! Ось воно!!! Справжній хардкор! Радіація, мутанти, анархія!
– Цивілізація втомилася. Вона стала занадто м'якою. Треба нагадати їй про її коріння. Ми вдаримо по ній… самою природою. Природою, яку вона колись намагалася вбити, а натомість зробила сильнішою. Ваше завдання – створити армію. Армію з диких кабанів та лосів.
КАБАНИ?! ЛОСІ?! АРМІЯ?!?!?! Мозок почав плавитись від геніальності цього плану!
– Ви поїдете туди. Знайдете їх. І будете їх годувати. – Вона кинула нам під ноги величезний мішок, з якого посипались знайомі зернята. – Гречкою.
Я з підозрою подивилася на мішок.
– Гречка… з генетично-модифікованими організмами, що підсилюють агресію та інтелект. Я замовила її в секретній лабораторії в Житомирі. Ваша задача – виростити, натренувати і очолити цю армію мутантів. А потім ви поведете її на Київ. І ми подивимось, як їхні спецназівці з годівничками для голубів впораються з тисячею розлючених радіоактивних лосів!
Все. Це вершина. Це, сука, апогей стратегічної думки. Ніхто. Ніколи. Ні в одній йобаній галактиці не додумався б до такого. Моя віра у Вельможу відновилась, зміцніла і вкрилася, блядь, титановими пластинами!
Я підхопила мішок з ГМО-гречкою, звалила його на плече, іншою рукою схопила за комір Хвою, що саме приходила до тями після чергового нападу екзистенційної нудьги.
– Вставай, солдатко! Нас чекає природа, анархія і тренування бойових кабанів!
– Природа мститься… – прохрипіла вона. – Ліс прийде і забере своє… Чи хоча б погризе шпалери…
– Погризе, ще й як погризе! – закричала я, вибігаючи з штабу.