ЧОРНОБИЛЬ, СУЧАРО, ЗУСТРІЧАЙ СВОЇХ НОВИХ КОРОЛЕВ! НАША АРМІЯ ВЖЕ БЛИЗЬКО! І ВОНА ДУЖЕ ХОЧЕ ЇСТИ ГРЕЧКУ
Сука, Чорнобиль.
Саме слово пахне іржею, бетоном і чимось таким древнім і невидимим, від чого згортається молоко в радіусі ста кілометрів. Тиша тут, блядь, така густа, що її можна різати ножем. Ніяких машин, ніякої людської метушні. Тільки вітер гуляє в порожніх вікнах Прип'яті, як привид-алкоголік, і шелестить радіоактивним листям. Це, нахуй, найкраще місце на Землі!
Ми знайшли собі притулок в покинутому готелі «Полісся». Справжній, сука, палац занепаду! Шпалери відвалюються величезними пластами, як шкіра з прокаженого, на підлозі – шар пилу товщиною з мою зневагу до людства, а в коридорах протяг грає таку похоронну мелодію, що Хвоя ледь не отримала множинний оргазм.
– Це місце… – прошепотіла вона, торкаючись потрісканої стіни. – Воно дихає порожнечею. Це собор забутих історій…
– Ага, собор. А ще тут, мабуть, ахуєнні протяги. Занесли мішок, поетесо, не відволікайся! Треба облаштувати наш тренувальний табір для ядерних хрюш!
Ми висипали чарівну ГМО-гречку в самому центрі холу. Наживка. Тепер треба було чекати. А чекати – це, блядь, найнудніше заняття у світі.
І ось, блукаючи по першому поверху, я його побачила. Під старою батареєю. Він, сука, СВІТИВСЯ! Гриб! Невеликий такий, але світився м'яким, неоново-зеленим світлом, наче маленький ядерний ліхтарик. Він кликав мене.
– О, диви! Радіоактивні вітаміни! – вигукнула я.
– Дзиґо, не чіпай… – почала було Хвоя. – Це світло може бути останнім, що ти побачиш перед тим, як твоя душа…
Але я її вже не слухала.
Я відірвала цього неонового мутанта від підлоги і, не довго думаючи, запхала в рот.
Смак був, як удар струмом по язику, змішаний з присмаком мокрого моху і чиїхось загублених надій.
А потім, блядь… потім почалося.
Кімната попливла. Шпалери почали дихати, скручуючись в психоделічні візерунки. Підлога перетворилась на желе. Я подивилася на Хвою, і її сумне їбало раптом стало для мене найважливішою загадкою Всесвіту. Її скорбота… вона була НЕПРАВИЛЬНОЮ! Вона не римувалася з кольором пилу на підвіконні! Це терміново треба було виправити! Моя місія! МЕНІ ДАЛИ НОВУ МІСІЮ!!! Я повинна була вигнати з неї всіх похмурих демонів!
– Хвоооооояяяяя… – прогарчала я голосом, який, здавалося, йшов з самої преісподньої. – Я йду по твою душу-у-у-у-у!!!
Очі Хвої, зазвичай повні меланхолії, раптом розширились від чистого, тваринного жаху. Вона все зрозуміла. Вона розвернулася і побігла.
І я побігла за нею.
– Я ДОПОМОЖУ ТОБІ, СУКО! Я ВИЛІКУЮ ТЕБЕ ВІД ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМУ!!!
Біля входу я помітила її. Стару іржаву лопату, забуту якимось робітником ще до апокаліпсису. Це був знак! Це моя зброя! Я схопила її! Вона ідеально лягла в мої руки!
Ми неслися по нескінченних, моторошних коридорах покинутого готелю. Хвоя бігла, мов лань, збиваючи пилюку століть, а я неслася за нею з лопатою наперевіс, регочучи, як божевільна валькірія. Нарешті вона забігла в якийсь номер і зачинилася у ванній. *КЛАЦ!* Звук старого замка.
Ха. Наївне дівчисько.
Я підійшла до тонких, трухлявих дверей. І заговорила тихо, ласкаво:
– Хвооооєєєєє... Твоя маленька, сумна подружка тут... Вийди, ми пограємось... Ми напишемо вірш... Кров’ю на стіні…
У відповідь – тиша і ледь чутний звук її зубів, що цокотіли від страху.
– НЕ ХОЧЕШ ГРАТИСЬ?!!! – заверещала я, і вся моя ласка зникла. – ДОБРЕ! ТОДІ Я ВЛІЗУ САМА!
І я почала хуярити.
*БАХ!* Лопата з глухим звуком увійшла в трухляве дерево. *БАХ!* Полетіли тріски! Це було, сука, краще за секс! Я лупила з усієї дурі, розносячи двері на друзки, кричачи якісь незрозумілі прокльони космічному пилу.
– Я ДОБУДУСЯ ДО ТВОЄЇ ДУШІ, ТВАРЮКО! Я ЗМУШУ ЇЇ РИМУВАТИСЯ!!!!
Нарешті з'явилася дірка. Невелика, але достатня. Я перестала бити. Засунула в неї своє обличчя, розмазане брудом і божевіллям. Зазирнула в темряву, де в кутку, обхопивши коліна руками, сиділа моя бліда, перелякана напарниця.
Я посміхнулась найширшою і найбожевільнішою посмішкою, на яку була здатна, і радісно прокричала:
– А ХТО ТУТ В НАС СУМУЄ?! ЦЕ Ж Я, БЛЯДЬ, ТВОЯ НАЙКРАЩА ПОДРУГА!!!
Секунду ми дивились одна на одну. А потім ефект гриба різко закінчився. Я просто заморгала, відсахнулася від діри в дверях і подивилась на лопату в своїх руках.
– О. А хулі я роблю?
Хвоя повільно, як поранена тварина, вийшла з ванної. Вона подивилась на мене, на розхуярені двері, на лопату. Потім дістала з кишені маленький записничок.