– «Лопата... як метафора грубого вторгнення реальності... у тендітний світ поетичних ілюзій...» Непогано, – промовила вона, записуючи щось у блокнот. – Дякую за натхнення.
Я мовчки кинула лопату.
Отже, чорнобильські гриби – це весело. Треба буде взяти кілька для Вельможі.
А тепер до справи. Здається, з холу доносилося якесь голодне рохкання. Наші перші рекрути прибули на гречку.
Після нашої маленької, але дуже, блядь, яскравої психіатричної сесії, в готелі стало тихіше. Мій психоделічний тріп завершився, залишивши по собі легкий присмак металу на зубах і розхуярені двері у ванну, як монумент моєму внутрішньому світу. Але це все хуйня. Головне – це місія. Я чула його. Чавкання. Гучне, задоволене, тваринне чавкання знизу. Наша армія! Вони прийшли на нашу священну ГМО-гречку!
– Хвоє, за мною! Настав час вербувати перших солдатів! – крикнула я, перестрибуючи через купу сміття в коридорі.
Ми спустилися в хол. І охуїли.
Так, там чавкали. Але це були не кабани. І не лосі.
Навколо нашої купи гречки, блядь, сиділи НАВПОЧІПКИ якісь типи. Здоровенні, сука, амбали, поголені наголо, в однакових чорних спортивних костюмах і з такими їбалами, наче вони все життя їли тільки лимони і ненавиділи за це весь світ. Їх було чоловік десять. Вони мовчки, не дивлячись один на одного, жрали нашу гречку. Просто, нахуй, суху гречку. Руками.
ЩО. ЗА. ПІЗДЄЦ.
– Це хто такі? – прошепотіла я.
– Схоже на табір гопників, що пережили апокаліпсис… – так само тихо відповіла Хвоя. – Або на з'їзд філософів-стоїків… Судячи з їхніх облич, другий варіант імовірніший.
Який ще, в сраку, з'їзд?! Вони жеруть нашу армійну їжу! Це саботаж! Диверсія! Я вже хотіла було кинутись на них з бойовим кличем і своєю вірною лопатою, але їх було занадто багато. Тут треба було діяти тонше. Треба було використати дипломатію.
Я вийшла на світло, намагаючись надати своєму обличчю максимально тупого і невинного вигляду. Хвоя понуро попленталася за мною.
– Ееее… привіт, хлопці, – почала я якомога дружелюбніше. – Приємного апетиту. А… а що ви тут робите?
Один з них, найздоровіший, з шрамом на пів обличчя і золотим зубом, що виблискував у тьмяному світлі, повільно підняв на мене свої маленькі поросячі очі. Він перестав жувати. Інші теж. Запала мертва тиша, порушувана лише вітром за вікном.
– А ти хто така, щоб питати? – прогудів він басом, від якого, здалось, затряслися стіни.
Так. Дипломатія. Час імпровізувати. Мозок запрацював, як скажений комп'ютер, перебираючи мільйони варіантів брехні.
– Та ми… ми просто сталкери, – бовкнула я перше, що прийшло в голову. – Шукаємо артефакти там, всяке таке… аномалії… А це… – я вказала на купу гречки. – Це ми не чіпаємо. Це священне.
Головний гопник-стоїк підняв брову.
– Шо за хуйня? Яка ще священна гречка?
– Це не просто гречка! – я перейшла на драматичний шепіт. – Це… це їжа богів! Ну, не зовсім богів… Інопланетян! Вони прилітають сюди на своїй тарілці і залишають її для… для обраних! Це їхній дар людству! Ми просто охороняємо її.
На їхніх кам'яних обличчях з'явилось щось схоже на зацікавленість. Бляха, здається, працює! Вони настільки тупі, що можуть у це повірити!
– Інопланетян? – перепитав золотозубий. – І шо, ти їх бачила?
– Бачила?! Та я з ними на короткій нозі! Я їхня жриця тут! Мене звати… Зірка! А це… – я кивнула на Хвою, – …це Тінь! Вона спілкується з їхнім космічним розумом через поезію! Правда ж, Тінь?
Хвоя підняла свої скляні очі.
– Кожен звук… це лише відлуння Великого Вибуху в наших душах… – промовила вона, і, судячи з виразу облич амбалів, це було переконливіше за будь-які мої слова.
– Докази є? – не здавався їхній ватажок.
Докази! СУКА! Які, блядь, докази?! Я в паніці озирнулась навколо і побачила його. Біля тієї самої батареї. Виріс ще один! Такий самий радіоактивний, неоново-зелений гриб! Бінго!
– Докази?! – переможно вигукнула я. – А ось вам докази! Їжа самих прибульців! Вона дарує просвітлення і дозволяє побачити інші світи!
Я підбігла, зірвала гриб, розділила його на десять маленьких шматочків і з урочистим виглядом піднесла їм.
– Тільки для обраних! – промовила я.
Вони переглянулись. Ватажок першим взяв свій шматочок. Він понюхав його, скривився, але все ж запхав до рота і прожував. Інші, дивлячись на нього, зробили те саме.
Секунд тридцять не відбувалося нічого. Я вже думала, що гриб не діє або що в них імунітет, вироблений роками вживання дешевого пива.