А потім почалося.
Першим зреагував ватажок. Його очі раптом розширились до розміру блюдець. Він встав.
– Пацани… – прошепотів він. – Пацани, я бачу… Я бачу музику! Вона… вона фіолетова!
Інший підскочив, почав розмахувати руками і кричати: "Стіни! Стіни дихають! Вони хочуть мене обійняти!". Третій почав розмовляти з власною тінню, четвертий сів на підлогу і почав будувати з битої цегли космічний корабель.
Вони були готові.
Я підійшла до золотозубого. Він стояв, дивлячись у стелю, і по його щоках текли сльози.
– Це так прекрасно… – ридав він.
– Брате! – поклала я йому руку на плече. – Прибульці говорять через мене! Вони кажуть… вони кажуть, що у вас є місія! Ви повинні допомогти нам відбити напад… напад злих кабанів-мутантів, які хочуть вкрасти вашу гречку!
– Кабанів? – перепитав він, його погляд раптом сфокусувався. – Я поведу вас у бій, о велика Жрице! ЗА ГРЕЧКУ!!! ЗА ФІОЛЕТОВУ МУЗИКУ!!!
– ЗА ГРЕЧКУ!!! – підхопив хор інших просвітлених.
Я посміхнулась.
Так. Це, блядь, навіть краще за кабанів.
У нас є армія. Тупа, обдовбана, але вірна. І, здається, попереду на нас чекає перша в історії Чорнобильської зони битва людей проти свиней. За інопланетну гречку.
Вельможа буде в захваті. Мабуть.
Армія. Наша, блядь, персональна, обдовбана грибами, просвітлена до рівня овоча армія. Вони стояли, де ми їх і залишили – посеред холу, оточивши порожню ділянку, де колись була гречка. Ватажок, той що з золотим зубом, дивився на лампочку на стелі, і по його щоці текла сльоза. Інші просто стояли, пускаючи слину, і дивилися в нікуди.
Що за хуйня? Навіть ефект від грибів не тримається так довго.
Я підійшла до ватажка і клацнула пальцями перед його очима. Ніякої реакції.
– Ей! Жриця кличе! Час іти на священну війну з кабанами! – крикнула я йому у вухо.
Він повільно, як корова, повернув до мене своє обличчя. Погляд був абсолютно скляний. «Му-у-у», – промимрив він.
Я озирнулася. З кишені одного з гопників, що сидів на підлозі і намагався нагодувати свою тінь невидимою гречкою, стирчав якийсь дивний металевий предмет. Схожий на якусь футуристичну хуйню з дешевих фільмів – з кнопочкою і червоним склом. Мабуть, якийсь сталкерський артефакт, який вони знайшли.
І тут мене осінило.
– Хвоє, здається, я поняла, – прошепотіла я. – Ці довбойоби, напевно, вирішили поділитися "космічним знанням" з усіма і знайшли… блядський нейтралізатор! Як у тому фільмі про чорних підорів!
– Люди в чорному? – уточнила Хвоя.
– Ага! Тільки наші – в спортивних костюмах!
Вони, сука, самі собі стерли пам'ять! Ця армія просвітлених космічних філософів перетворилася на табір розумово відсталих зомбі. Весь наш план. Вся наша стратегія. Все, нахуй, пішло по пизді через їхню власну тупість!
– Це… це така іронія долі… – тихо промовила Хвоя. – Стати чистим аркушем, забувши про всі страждання. Вони досягли нірвани, Дзиґо. Абсолютної порожнечі. Я їм навіть трохи заздрю…
– Заздри! А я забираю гречку, поки вони не згадали, що вміють срати! – гаркнула я.
Тихо, як миші, ми згребли нашу священну ГМО-крупу назад у мішок і вислизнули з готелю. Армія зомбі навіть не поворухнулася.
***
Ми йшли до струмка, щоб хоч якось відмитись від пилюки і відчуття тотального провалу. Я тягнула на собі мішок. Було важко, як тягнути на той світ бегемота.
І тут ми його почули.
Приглушений, оксамитовий голос, що читав вірші. Ми визирнули з-за кущів.
На березі, блядь, струмка, на поваленому дереві сидів… БОБЕР. Ну, як бобер. Якийсь хуй в костюмі бобра. Причому в такому уїбанському костюмі з мішковини і з двома великими ґудзиками замість очей, що було очевидно – це якийсь збоченець. Але він читав вірші з неймовірним пафосом.
–…О, рэчка быстрая, куда твая дарога? Зачэм бяжыш ты ў мора смутку і трывогі? Я тут сіжу адзін, бабёр-паэт-выгнаннік, і ў сэрцы ў мяне – вялікі, бляць, драяннік!
Очі Хвої спалахнули. Так не спалахували, навіть коли вона бачила особливо гарний труп ворони.
– Боже… – видихнула вона. – Який надрив… яка самотність… Це… це найгеніальніше, що я чула.
Вона вийшла з кущів, наче сомнамбула. Бобер, почувши тріск гілок, обернувся.
– Хто вы? – спитав він з підозрою.
– Я… я та, чия душа резонує з вашою поезією, – прошепотіла Хвоя, притискаючи руки до грудей. – Ваші вірші… вони проникають у саму суть буття!