Я вийшла слідом за нею. Мені ця хуйня з самого початку не подобалась. Акцент. Ці дебільні вірші. Костюм. Це все було занадто підозріло.
– А вы хто такія і што тут дзелаеце? – спитав він, переводячи погляд ґудзиків на мішок з гречкою, який я тримала.
– Та сталкери ми. Артефакти шукаємо, – буркнула я. – А ти сам хто, друже? Чого в костюмі? Жарко ж, напевно.
– Гэта мая сутнасць! Я бабёр! А вы… небяспечна тут. Тут усюды врагі.
І тут він зробив фатальну помилку. Він встав.
– А я вам січас пакажу, аткуда на нашых баброў гатовілась нападзеніе!
Він, сука, витяг з-за пазухи шматок березової кори, на якій вугіллям було намальовано щось схоже на карту!
– І вот, смарыце: чатыры пазіцыі! Першае – з боку дзятлаў! Яны стучаць і мешают сасрэдаточыцца. Втарое – барсукі! Капают сваі норы прама пад нашы хаткі! Трэцяе і чацвёртае – там, гдзе лосі сруць! Карочэ, аблажылі з усіх старон, сволачы!
Я охуїла. Це ж, блядь, чиста, незамутнена маячня! Якийсь партизан картопляний! Але Хвоя дивилась на нього з обожнюванням.
– Він не просто поет! Він воїн! Він стратег! – шепотіла вона мені.
Треба було це припиняти. Негайно.
– Шановний пане Бобер, – звернулась я до нього з максимальною ввічливістю. – А покажіть нам, будь ласка, свою головну боброву навичку. Погризіть дерево. Ось це, наприклад.
Він застиг. Його ґудзики, здавалося, втупилися в мене з ненавистю.
– Што? Дзеравяку грызць? – розгублено промимрив він. – Нашто? Я… я інтэлігентны бабёр. Я, знаеце, зубы берагу… Я, можа, лепш верш вам прачытаю?
Все.
Це був кінець. Романтична пелена в очах Хвої луснула. Її обличчя з мрійливого перетворилося на кам'яну маску презирства.
– Ах ти ж… – процідила вона крізь зуби. – Картопляна пародія… Білоруський шпигун…
І перш ніж цей хуй в костюмі бобра встиг щось зрозуміти…
*ХУЯК!!!*
Чорний військовий черевик Хвої з усієї сили влетів йому прямісінько в пах! Бобер видав якийсь дикий, нелюдський вереск, що нагадував звук бензопили, якою намагаються розпиляти свиню, і зігнувся навпіл. Хвоя не зупинилась. Вона почала методично, з холодною люттю, лупцювати його ногами.
– ЗА ЗРАДЖЕНІ ПОЕТИЧНІ ІДЕАЛИ!!! – кричала вона. – ЗА ЗНЕВАГУ ДО ОБРАЗУ БОБРА!!! ЗА ВІРШІ ПРО ДРАНИК, СУКО!!!
Вона відгамселила його до стану нерухомого мішка з мішковини, потім випросталась, поправила волосся і, як за розкладом, граційно закашлялась тоненькою цівкою крові, що впала на голову переможеного ворога.
Я стояла і мовчки аплодувала.
Розбите серце поетеси – це страшна, блядь, сила. А ми… ми знову залишились без армії.
Після того, як романтичні мрії Хвої були безжально втоптані в болото разом з картопляним бобром, ми знову стали безпритульними генералами без армії. Тільки мішок ГМО-гречки був нашим вірним супутником. Ми йшли крізь мертве місто Прип'ять, і кожен крок лунав у цій їбучій тиші, як постріл.
– Кохання… – філософськи почала Хвоя, витираючи кров з губ. – Це лише тимчасова аномалія в зоні відчуження душі…
– Ага, – буркнула я. – А шпигун в костюмі бобра – це тимчасовий футбольний м'яч. Забули. Йдемо далі.
Настрій був на нулі. Всі наші грандіозні плани розбивалися об якусь непереборну стіну світового ідіотизму. Армія гопників стерла собі пам'ять. Армію тварин зжерли гопники (ну, я так припускаю). Поет-стратег виявився картопляним шпигуном. Це був якийсь, блядь, системний збій.
І тут я його побачила.
Він стояв, притулившись до стіни обшарпаної п'ятиповерхівки. Червоний, іржавий, самотній, як член старого імпотента. Радянський автомат з газованою водою. Релікт зниклої цивілізації. Він пережив вибух реактора, евакуацію, мародерів, час. Він, сука, стояв.
– Дивись, – сказала я. – Водопій. Може там є хоч краплина радіоактивної вологи, а то в горлі пересохло від усіх цих розчарувань.
Ми підійшли. Автомат виглядав так, наче благав, щоб його пристрелили і припинили ці страждання. Скло було розбите, але отвір для монет і кнопка вибору сиропу дивом збереглись. В монетоприймачі, блядь, навіть застрягли чиїсь 15 копійок!
– Треба його чимось нагодувати, – вирішила я. Я попорпалась в кишені, серед недопалків і гільз, і знайшла її. Стару, пом'яту, але цілу. ОДНА, СУКА, ГРИВНЯ!
– Ти що, здуріла? – здивувалася Хвоя. – Він не прийме цю валюту. Це блюзнірство! Це як показати неандертальцю айфон.
– А ми зараз перевіримо! – з азартом прошепотіла я і з силою запхала гривню в щілину.
Щось всередині заскреготіло. Заклякло. Загарчало, наче древній бог, якого розбудили після тисячолітнього сну. Потім щось гучно *КЛАЦНУЛО*. Автомат здригнувся. І з його іржавих нутрощів, повільно, немов нехотячи, полилася цівка води. Вона була прозора. Вона пахла залізом, вічністю і забуттям.