*КРРРРРРРЯЯЯЯЯЯСЬ!*
Все навколо залило білим ніхуя. Машина заверещала, як свиня на забої, її повело… і я відрубалась.
***
Я прийшла до тями від того, що хтось голосно сміявся. Я відкрила очі. Сонечко, блядь, світить! Небо блакитне! Навколо чисті, цілі будинки! І, сука, люди ходять! В однакових робах, з папками, кудись поспішають і весело перемовляються! А найголовніше – ніяких, нахуй, руїн.
Я подивилась на Хвою. Вона теж охуївала.
– Де ми, блядь?! – прошепотіла я.
– Це… це утопія? Рай для інженерів? Чи просто дуже реалістична передсмертна галюцинація?
І тут я побачила календар, що висів у вікні прохідної, біля якої ми стояли. Величезні, червоні цифри.
**25 КВІТНЯ 1986 РОКУ.**
ЄБАТИ МІЙ ЛИ́СИЙ ЧЕРЕП!!! БЛИСКАВКА! ЗАПОРОЖЕЦЬ! ЦЕ Ж ЯК В ТОМУ ФІЛЬМІ!!! Ми, сука, в минулому! ЗА ДЕНЬ ДО ТОГО, ЯК ВСЯ ЦЯ ХУЙНЯ ВИБУХНЕ ДО ЄБЕНОЇ МАТЕРІ!
– Ми повинні їх попередити! – закричала я, вискакуючи з машини. – Хвоє, за мною! Ми рятівниці світу!
Ми влетіли в головний корпус. Ми бігли коридорами, повз ахуїваючих вусатих дядьків в білих халатах, і ввірвались в саме серце – в БЛОЧНИЙ ЩИТ УПРАВЛІННЯ!
І тут нас зустріла стіна. Стіна, блядь, звуку!
З величезних колонок, прикручених до стелі, на повну гучність лупила ABBA!!! *«Dancing Queen, young and sweet, only seventeen…»* Це було так голосно, що вібрували пломби в зубах! Персонал, ці генії атомної енергетики, стояли, пританцьовуючи, натискаючи на кнопки в ритм музиці! Один вусань навіть намагався робити «місячну ходу»!
– ЗАВТРА ВСЬОМУ ПІЗДА!!! ВИБУХНЕ!!! – заверещала я, але мій голос потонув у веселому приспіві.
Вони нас побачили. І просто привітно помахали руками, продовжуючи хитати головами! Все. Звукової комунікації не буде.
– Пантоміма! – прохрипіла я Хвої. – Тільки пантоміма!
Я вийшла на центр зали. Треба було показати їм…
«ГРИБ».** Я присіла, обхопила себе руками, а потім різко підстрибнула, розкинувши руки і волосся в сторони, і надула щоки, зображуючи гігантський ядерний пук! Щоб було зрозуміліше, я видала гучне, але беззвучне «ПУУУУУУХ!».
Інженери зааплодували! Один навіть спробував повторити!
«РОЗПЛАВЛЕНИЙ РЕАКТОР».** Я вказала на їхній пульт управління. Потім я почала повільно стікати на підлогу, як морозиво на сонці, мої кінцівки тряслись, а обличчя скривилось від уявного болю. Я зображала чисте, концентроване страждання атома!
Їм сподобалось ще більше! «Браво!», - кричав хтось!
«СМЕРТЬ ВІД РАДІАЦІЇ».** Я лягла на підлогу і почала сіпатись та дриґати ногами, як тарган, якого полили дихлофосом, висунувши язик і закотивши очі! Це була моя фінальна арія!
Вони влаштували овацію!
Тут вийшла Хвоя. Її обличчя було трагічним, як ніколи. Вона покаже їм мистецтво!
«ТРАГЕДІЯ НАРОДЖЕННЯ ЧОРНОГО СОНЦЯ».** Вона повільно підняла руки до стелі, її тіло вигнулось назад у неможливій дузі, наче її хребет зламався від усвідомлення неминучого!
Вусані були в захваті від такої гнучкості.
«БЕЗЗВУЧНИЙ КРИК БЕТОНУ».** Вона завмерла в позі розіп’ятої мучениці, її рот був відкритий у німому крику, а очі дивилися крізь стіни в саму душу ентропії!
Вони думали, що це частина танцю, і почали гойдатися з боку в бік.
Ми провалились. Вони, блядь, невиліковні!
Ми вибігли звідти під оплески і веселі крики. Поки ABBA співала про те, як можна танцювати і веселитись, ці ідіоти готували світові найбільшу сраку в його історії.
Ми заскочили в наш Запорожець.
– Жени! – крикнула Хвоя. – Тут нема чого рятувати! Цей світ приречений!
Я вдарила по газам. І в ту ж секунду з ясного, сука, неба в нашу антену знову в'їбала блискавка. *КРЯСЬ!* І нас знову кинуло в біле ніхуя, під саундтрек «Money, Money, Money».
***
Ми прийшли до тями там же, де й зникли. Навколо – звична розруха. Наш запорожець тихо димів.
– Ми повернулись… – видихнула я.
– Так, – похмуро відповіла Хвоя, дивлячись на саркофаг на горизонті. – Ми нічого не змінили.
Я дістала з бардачка пом’яту пачку цигарок і закурила.
– Похуй, – сказала я, видихаючи дим. – Зате ми тепер знаємо, що до апокаліпсису призвела не помилка інженерів.
– А що?
– ABBA, блядь. Завжди знала, що з ними щось не так.
Після нашої маленької подорожі в минуле, яка довела лише одне – людство невиліковно хворе на ABBA, ми знову опинились наодинці з природою-матір'ю, яка, судячи з усього, була нам злою мачухою. Наш іржавий болід часу остаточно здох, перетворившись на купу мотлоху. Голод почав гризти не тільки шлунки, а й мізки.