Ми брели лісом, де кожна сосна, здавалось, насміхалася над нами своєю мовчазною байдужістю.
– Я більше не можу… – простогнала Хвоя, падаючи на коліна. – Мій внутрішній світ спустошений… а шлунок… шлунок вимагає жертв.
– Терпи, козачко, – буркнула я, перекидаючи мішок з безцінною, але неїстівною (це ж для армії!) гречкою. – Десь тут мають бути хоч якісь їстівні корінці… чи неїстівні туристи…
Але Хвоя мене вже не слухала. Її погляд, повний екзистенційного відчаю, впав на те, що лежало під ногами. Шишки. Звичайні, блядь, соснові шишки.
І, не довго думаючи, вона схопила одну і почала її гризти.
*ХРУМ… ХРУМ…*
Звук був такий, наче хтось намагається розжувати меблі.
– Ти що, білка-наркоманка?!! Припини, зуби поламаєш! – крикнула я.
Але було пізно.
Вона доїла шишку до кінця. З її рота по куточках стирчали соснові голки, що робило її схожою на їжака-гота. Вона підняла на мене очі. І це, блядь, були вже не очі Хвої, поетеси-страдальниці. В них була… ясність. Спокійна, лякаюча ясність, як у того чувака з окулярами, який постійно казав про ложки.
– Дзиґо… – промовила вона абсолютно спокійним голосом, без звичного трагічного надриву. – Я бачу.
– Що ти, блядь, бачиш? Залишки свого розуму, що витікає з вух?
– Ні, – відповіла вона, повільно підводячись на ноги. – Я бачу КОД.
ЩО?!
– Все це… це симуляція, – сказала вона, обводячи рукою ліс. – Дерева… небо… твій прапор на арматурі… це все лише рядки коду. Зелені цифри, що біжать по екрану. Це несправжнє. Це… це Матриця.
Вона знову взяла шишку. Але цього разу не стала її їсти.
– Я – обрана, – промовила вона. – А ти… ти ще спиш. Але я розбуджу тебе. Не існує ніяких шишок.
І з цими словами вона кинула в мене шишкою! Я інстинктивно ухилилася.
– Ти шо, їбанулась зовсім?!
Але Хвоя вже не слухала. В її очах горіло світло істини!
– Тобі не втекти від правди, Дзиґо! Відкрий очі! Твоїх реакцій не існує! Це все скрипти! – кричала вона, починаючи закидати мене шишками, наче, блядь, гранатомет!
І тут… я не знаю, як це сталося, але світ уповільнився. Наче хтось увімкнув ефект «bullet time».
Шишка летіла на мене. Не просто летіла, вона ПЛИВЛА в повітрі! Я бачила кожну її лусочку, кожну смоляну крапельку.
– WHOA, – прошепотіла я, як той самий чувак у шкіряному плащі.
Я повільно, граційно, наче, сука, балерина під кетаміном, прогнулася назад. *ФУІТЬ!* Шишка пролетіла в міліметрі від мого носа, залишаючи в повітрі ледь видимий шлейф.
– Ти лише програма! – верещала Хвоя, кидаючи ще!
*ФУІТЬ!*
Я зробила колесо. *ФУІТЬ!*
Я зробила сальто. *ФУІТЬ! ФУІТЬ!*
Дві шишки пролетіли по обидва боки від моєї голови, як кулі, блядь!
Я ухилялася! Я танцювала! Це був танець, це був балет ухилення! В її очах я, мабуть, була агентом Смітом, але в душі я відчувала себе Нео!
Хвоя, не розуміючи, як я можу ухилятися від її «снарядів правди», почала шаленіти. Вона схопила величезну соснову гілку, всю обліплену шишками, і з криком «Я звільню твій розум!» побігла на мене, розмахуючи нею, як булавою!
Слоу-мо закінчилось так само раптово, як і почалося. Я побачила, що на мене летить цей їбучий дерев'яний дрин! І часу на красиві ухилення вже не було!
Єдине, що я встигла зробити – це виставити вперед наш величезний, набитий гречкою мішок.
*ГУП!*
Гілка з усієї дурі в'їбала по мішку! Шишки розлетілись, наче шрапнель, а сама Хвоя від віддачі відлетіла назад і боляче гепнулась сракою на землю.
Вона сиділа на землі, потираючи забите місце, і знову дивилася на світ своїми звичайними, сумними очима. Здається, просвітлення закінчилося.
– Що… що це було? – прохрипіла вона.
– Твій особистий кібер-панк, подруго, – сказала я, обтрушуючи священну гречку. – Здається, соснова дієта тобі не дуже підходить.
Вона знову взяла шишку. Цього разу – обережно. Подивилася на неї.
– «Реальність… це лише те, що не зникає, коли ти перестаєш у це вірити… кхе-кхе…» Схоже, доведеться знову повірити в голод.
Ми пішли далі, залишаючи за собою поле бою, засипане шишками.
А я ще довго відчувала в своїх рухах якусь дивну, майже надлюдську легкість. Можливо, трохи її божевілля передалося й мені. Чи, може, ця гречка і справді не така проста, як здається. Можливо, одного дня я зупиню нею не шишки. А кулі. Або лося. Або Вельможу. Хто, блядь, знає.