Блядство. Ось як називалася наша прогулянка. Справжнє, сука, концентроване блядство. Ліс, який спочатку здавався рятівним притулком від абсурду цивілізації, тепер перетворився на зелене пекло, де єдиною їжею були шишки-галюциногени і глибокі філософські розчарування. Я тягнула наш мішок-вівтар, проклинаючи той день, коли Вельможа вирішила, що ми здатні на щось більше, ніж просто красиво здохнути.
– Все марно… – бубоніла Хвоя, плентаючись позаду. – Ми лише піщинки в годиннику безкінечності, що сиплються з дірки "життя" в дірку "смерть"...
– Якщо ти зараз не заткнешся, я зроблю в тобі ще одну дірку своєю лопатою, – попередила я.
Ми вийшли на якесь асфальтоване поле. Руїни старого заводу. І посеред цього всього – він. Великий, круглий, іржавий люк. Здавалося, він кликав нас.
– Може там є… їжа? – з надією в голосі спитала Хвоя. – Консервовані щури? Радіоактивні черв'яки?
– Може. А може там просто гівно, – реалістично відповіла я, але цікавість взяла верх. Я підійшла, вхопилася за іржавий край і з усієї дурі смикнула.
*КРРРРЯЯЯК!!!*
Старий, прогнилий метал, на який я спиралася, не витримав. Все сталося за долю секунди. Підлога під моїми ногами зникла. Я з вереском полетіла в чорну, смердючу прірву! За мною, з трагічним зойком «О, ось воно, падіння в безодню!», полетіла Хвоя. А зверху, як останній, блядь, цвях в нашу труну, нас накрив мішок з гречкою, зануривши у темряву і запах мокрого зерна.
*ПЛЮХ!!!*
Ми впали. У щось рідке, густе і огидне. Це була не просто вода. Це була, сука, суміш лайна, сліз і промислових відходів. Це була каналізація. Наш новий дім.
І ось ми сидимо в цій теплій, ароматній рідині, коли я його почула. Веселий, блядь, сміх.
А потім, з-за рогу темного тунелю, випливла вона. Червона, сука, повітряна кулька. А за нею – він.
Він був високий, одягнений в латаний-перелатаний клоунський костюм, що колись, мабуть, був яскравим, а зараз мав колір брудної веселки. Біле, потріскане обличчя. Ідіотський рудий парик. І намальована посмішка від вуха до вуха. Але очі… в очах у нього була вся скорбота єврейського народу, помножена на безкінечність. Це був, блядь, найсумніший і найстрашніший клоун у Всесвіті.
– Привіт, дітки, – промовив він голосом, солодким, як цукрова вата, що пролежала в калюжі. – Заблукали? Не бійтесь. Там, унизу, ми всі літаємо.
Він, сука, думав нас налякати! ХА! НАЇВНИЙ! Після Вельможі, армії гопників, картопляного бобра і подорожей в часі нас було вже нічим не здивувати!
– О, диви! – сказала я Хвої, випльовуючи з рота щось схоже на волосся. – Бойова одиниця! І з власним транспортом! – я кивнула на кульку. – Привіт, друже! Роботу шукаєш?
Клоун закліпав. Його намальована посмішка на мить здригнулася.
Хвоя тим часом встала в повний зріст. Вода з гівном стікала з її волосся, роблячи її схожою на Офелію, що втопилася в туалеті. Вона з захватом подивилась на клоуна.
– Ти… – видихнула вона. – Ти… прекрасний! Ти – квінтесенція болю, одягнена в маску радості! Ти – художник страху! Який метафоричний образ! Браво!
Клоун, здається, зовсім охуїв. Він явно чекав криків, паніки, сліз. А отримав пропозицію по роботі і літературний аналіз свого образу.
– У нас є вакансія, – діловим тоном продовжила я. – Організація В.С.А.С. Посада: рядовий агент хаосу. Графік гнучкий. Зарплата – повага і наша безмежна любов. Ну, переважно моя. Ну, скоріше, я буду тебе зневажати, але це теж емоція! Погоджуйся! Ти ідеально вписуєшся в нашу команду психів!
– Я не хочу в команду! Я хочу з'їсти ваш страх! – раптом заверещав клоун, і його обличчя почало деформуватись. Він відкрив рота, і там, замість зубів, була лише чорна, вируюча порожнеча з якимись далекими вогнями всередині. Мертві вогні.
Я подивилась на це.
– Ого, – сказала я. – Ніхуя собі портативна чорна діра. Це твоя фішка? Сильно. Слухай, а електрику жере? Ми можемо цим живити наш Запорожець?
Хвоя дістала свій вічний записник, який дивом не розмок, і почала писати.
– «Безодня дивиться на мене… і я бачу в ній рими… безкінечної самотності…»
І тут клоун, блядь, зламався.
На наших очах все його страхіття здулося, як проколота кулька. Мертві вогні в роті згасли. Його плечі опустилися. Він сів прямо в наше смердюче болото і закрив обличчя руками. Його плечі затряслися в риданнях. Він плакав! Древнє, сука, зло, яке жере страх, РОЗРЕВІЛОСЯ, ЯК ДІВЧИНКА, У ЯКОЇ ЗАБРАЛИ ЛЯЛЬКУ!
– Ну-ну, ти чого? – я підійшла і незграбно поплескала його по плечу. – Все не так погано. Ну, подумаєш, двох довбойобок не налякав. Спробуєш на інших.