Хвоя, яку я притягла за ногу, лежить поруч і тихо булькає кривавою слиною уві сні. Слабке, нікчемне створіння. Це місія для одинака. Для воїна!
Я стягую з себе прапор, що слугував мені спідницею, і з рішучим виглядом пов'язую його на голову, як бандану. Так, сука. Тепер я готова. Це мої джунглі. І це моя війна. Ніхто не просив мене її починати, але я її, блядь, закінчу!
– Вони пролили першу кров... тобто... залишили першу фольгу, – шепочу я, розминаючи затерплі кулаки. – І тепер я йду за нею.
Мій підйом – це епічна сага. Нога ковзає по слизькій шкірці від банана (блядський знак долі!), рука поринає у щось тепле і м'яке, що колись було борщем. Але я, наче скелелаз, що підкорює Еверест, повзу вгору, ігноруючи сморід і огиду. Мої очі, як у орла, сфокусовані на меті. Я вже майже там…
І тут я їх побачила. Їх було легіон. Ціла, блядь, цивілізація! ЩУРИ! Здоровенні, відгодовані на київських перепічках і простроченому майонезі. Вони не тікали. Вони, сука, ЧЕКАЛИ. Попереду всіх сидів їхній вожак. Справжній Альфа-самець, розміром з невелику таксу, з порваним вухом, шрамом через все око і поглядом, повним екзистенційної зневаги до всього живого. В його маленькій брудній лапці, наче скіпетр, був затиснутий обгризений курячий хребет.
Моя поява порушила їхню патріархальну ідилію. Вони зашипіли, ощиривши свої жовті, як зуби заядлого курця, різці. Пацюк-вожак ліниво підняв свій скіпетр і вказав ним на мене. Це був, нахуй, бойовий наказ.
– АХ ТИ Ж ЙОБАНА СИРНА ДУША!!! ЦЕ МОЯ ФОЛЬГА!!! ЗА В.С.А.С.!!!! – заверещала я і, видавши бойовий клич пораненої чайки, кинулась у свою останню атаку.
Це був не бій, це був, піздєц, кривавий балет! Я махала руками і ногами, як п'яна на дискотеці, намагаючись роздавити цих мерзенних тварюк. Одного я схопила за хвоста і спробувала використовувати як нунчаки, але він виявився занадто вертким, в'ївся мені в палець і втік, голосно лаючись на своїй пацючій мові. Інший заплигнув мені на голову і почав сцяти прямо в очі! О, боги хаосу, ця сеча була теплою і пахлою чистою ненавистю!
Вони діяли злагоджено, як сраний спецназ! Одна група атакувала ноги, змушуючи мене втратити рівновагу. Друга кидала в мене недоїдками, створюючи загороджувальний вогонь з огризків і протухлих помідорів. Я послизнулась на пакеті з-під сметани і полетіла шкереберть, котячись униз по сміттєвому схилу під переможне пищання цих виродків.
Мій фінальний політ завершився м'яким приземленням. Прямо на Хвою. Вона щось простогнала, відкрила на секунду очі і, перш ніж знову відключитись, прошепотіла:
– Падіння… це лише прелюдія до нового злету… кхе-кхе… чи до сепсису…
І знову затихла.
Я лежала, розпластана на смітті і своїй непритомній напарниці, покусана, обісцяна і морально знищена. Вгорі, на вершині гори з непотребу, пацюк-вожак підняв мою фольгу. Він розгорнув її, і вона засяяла в променях вечірнього сонця, як корона. Він повільно надів її на свою лису башку. Король пацюків. І його трон – це ціла гора сміття.
Сука. Мене перемогли щури.
Поразка була гіркою, як жовч. Але вона лише загартувала мою сталь! Провал з фольгою означав одне: місія «Банан» тепер не просто наказ. Це, блядь, питання честі!!! Я ДОБУДУ ЦЕЙ ЙОБАНИЙ «ГРОС-МІШЕЛЬ», НАВІТЬ ЯКЩО МЕНІ ДОВЕДЕТЬСЯ СТАТИ КОРОЛЕВОЮ ВСІХ, БЛЯДЬ, БОТАНІЧНИХ САДІВ СВІТУ!!
…І ось я тягну її, блядь, за собою крізь зелене пекло. Ботанічний сад, мать його за ногу. Після епічного, сука, фіаско з пацюками, моя честь була розтоптана, розмазана і обісцяна. Але моя воля – це, нахуй, титан! Я добуду цей банан, навіть якщо для цього доведеться запліднити пальму своїм прапором!
Хвоя, як завжди, була корисною, наче дірка в презервативі. Я перекинула її через триметровий паркан (вона м'яко гепнулась у кущ азалій), а потім перелізла сама. Ми були всередині. Територія ворога. Тут пахло прілою землею і статевим збудженням екзотичних квітів. Повсюди сновигали ці… як їх… ботаніки? Сектанти, блядь, що поклоняються хлорофілу.
– Тримайся купи, – прошипіла я в непритомне вухо Хвої, тягнучи її за комір, як мішок картоплі. – Нам потрібна теплиця з тропічними виродками.