– ВИ… ВИ ЗІПСУВАЛИ МЕНІ ВСЕ! – ридав він. – Я тисячі років цим займаюся! Це єдине, що я вмію! Страх, паніка, смачні дитячі душі… А ви… ви… Ви пропонуєте мені роботу!!! Питаєте про рахунки за електрику!!! КРИТИКУЄТЕ МІЙ ПЕРФОРМАНС!!!
Він підняв на нас своє заплакане, розмазане обличчя.
– Будь ласка, – прошепотів він. – Просто йдіть звідси. Он там, за тим поворотом, вихід. Просто залиште мене в спокої. Я хочу побути на самоті зі своєю екзистенційною кризою.
Ми переглянулись. Що ж. Місія "завербуй клоуна" провалилась. Але ми зробили щось більше. Ми довели древнє зло до депресії. Це теж, в якомусь сенсі, перемога.
– Добре, йдемо, – погодилась я. – Тримай.
Я висипала йому на коліна жменю нашої дорогоцінної ГМО-гречки.
– Це тобі… на перших порах. Підйомні. Пожуєш, може, настрій підніметься.
Він просто дивився на цю гречку, і в його очах була така порожнеча, яку не описала б навіть Хвоя.
Ми пішли до виходу, залишаючи за собою переможеного, зламаного короля каналізаційних жахів.
– А він мені сподобався, – тихо сказала Хвоя. – В ньому стільки невисловленого болю…
– Ага, – відповіла я. – Особливо тепер. Думаю, після нас він ще довго буде боятися виходити на роботу.
Після нашої каналізаційної психотерапії з клоуном-невдахою, ми знову опинилися на поверхні, смердючі, але нескорені. Досить. Досить, блядь, імпровізацій, відхилень від курсу і вербування сумнівних елементів. Настав час для основного плану! Час створювати армію! Час починати, сука, ОПЕРАЦІЮ!
– Хвоє, вся ця хуйня була лише розминкою. Тепер – по-справжньому. Нам потрібен лише один. Перший. Альфа, блядь! Який поведе за собою інших, – промовила я з пафосом, гідним кращих промов Вельможі.
Ми розклали нашу священну ГМО-гречку біля покинутої заправки і зачаїлись у кущах, як два снайпери-алкоголіки. Чекали ми недовго.
Він вийшов з лісу, величний, наче, блядь, цар. ЛОСЬ. Здоровенний, з рогами, схожими на розсохлий трон. Він з підозрою подивився по сторонах і, переконавшись, що нікого немає, рушив до нашої наживки.
– Це він, – прошепотіла Хвоя. – Я відчуваю в ньому міць і трагічну самотність лісового короля.
Він почав їсти. З апетитом. Він жрав нашу ГМО-гречку, як не в себе! Ми вирішили не скупитися. Це була інвестиція, блядь, в наше майбутнє! Я висипала йому… ПІВМІШКА! Дохуя! Це була жертва на вівтар нашої перемоги!
І ось тут почалися спецефекти.
На наших очах лось почав РОСТИ. Не просто рости – його, блядь, розпирало зсередини, наче хтось підключив його до компресора! Кістки тріщали! М'язи наливалися! *КРРРХХХХ… РРРРР!* Він ріс! Двоповерхівка… триповерхівка… П'ЯТИЙ, СУКА, ПОВЕРХ!!!
Він зупинився. Тепер над нами височіла гора м'язів, хутра і люті розміром з хрущовку! Це була, нахуй, жива осаджувальна вежа! НАШ ЙОБАНИЙ ГОДЗІЛЛА! Ми створили його!
Його очі, тепер розміром з каналізаційні люки, світилися розумом. Точніше, чимось схожим на розум. Це була чиста, незамутнена, первородна… ХІТЬ. Він підняв свою велетенську голову, глибоко вдихнув радіоактивне повітря і видав рев! Такий рев, від якого з дерев посипалося листя, а в мене завібрували останні чисті труси!
«РРРРРРРР-УУУУУУ-УУУУУУ!!!!»
Його погляд був спрямований на горизонт. Він побачив його. Величезний, сірий, монолітний. САРКОФАГ ЧЕТВЕРТОГО ЕНЕРГОБЛОКУ.
– Він що, зібрався його атакувати? – спитала я.
– Ні, – з жахом у голосі відповіла Хвоя, яка, схоже, щось зрозуміла. – Його погляд… це не агресія. Це… Це…
Вона не встигла договорити.
Наш гігантський лось, похитуючи стегнами, як портова шльондра, пішов у напрямку саркофага. Це була не атака. Це, блядь, була ШЛЮБНА ХОДА!
Він, цей виродок, побачив у бетонному моноліті… САМКУ!!! Величезну, сіру, незграбну, але таку, блядь, привабливу для нього самку!!!
– НІ!!! СУКА, НІ!!! ТІЛЬКИ НЕ ЦЕ!!! ВІН Ж ЙОГО РОЗНЕСЕ!!! – закричала я.
Наш геніальний план руйнувався на очах. Замість того, щоб вести армію на Київ, наш головнокомандувач збирався зґвалтувати атомну електростанцію!!!
*БАБАХ!!!*
Він підійшов до саркофага і почав до нього тертися! Величезні шматки бетону посипалися додолу! Він щось ніжно мугикав собі під ніс і намагався залізти на нього ззаду! Він, сука, його ТРАХАВ!!! І кожен його фрикційний рух розносив саркофаг на шматки, піднімаючи в повітря хмари радіоактивного пилу!
Треба було його зупинити!!!
– ЩО РОБИТИ?! – верещала я.
Хвоя раптом прийшла до тями. В її очах знову з'явився той самий погляд, що й під час битви з шишками. Вона вказала на сосни навколо.