– Кожен крок до казарми… – тихо промовляла вона. – Це крок від ілюзії свободи… до істини неволі… Пішов нахуй.
Так ми і загнали їх усіх всередину. Свині-націоналісти і лосі-демократи, з однаковою огидою на пиках, стояли в одному строю, змушені дихати одним повітрям. Це було прекрасно. Я відчувала себе великим, сука, диктатором! Великим тюремним начальником!
І почались тренування. Ми змушували їх стрибати через вогнище, повзати по-пластунськи під колючим дротом і співати наш гімн, написаний Хвоєю («Чорна земля, червона кров, ми йдемо, хрю-му, знов і знов…»). Вони ненавиділи нас. Вони ненавиділи один одного. Але вони, сука, підкорялися!
Та я, блядь, навіть не підозрювала. Я, у своїй величі, не бачила, що під моїм носом, як у тому фільмі, розгорталася історія великої втечі.
Кожної ночі, коли ми з Хвоєю йшли спати, в найдальшому кутку бараку починалась робота. Двоє. Найбільш непримиренні вороги – кабан на ім'я Мирон, затятий традиціоналіст, і лось Євген, інтелектуал і борець за права меншин – знайшли спільну мову. Ця мова називалася «заїбали нас ці дві їбануті».
І вони почали копати.
Мирон рив землю своїми могутніми іклами і рилом. Євген акуратно вигрібав землю копитами. Вони працювали мовчки, в ідеальній, сука, гармонії! Це був найкращий тімбілдінг, про який я могла тільки мріяти, але він відбувався за моєю спиною!
Вони рили підкоп.
Землю вони виносили маленькими порціями, ховаючи її у своїй густій шерсті, і потім непомітно розсипали по всьому периметру табору під час ранкової пробіжки. Це був геніальний, довготривалий план. Це була надія, що палала в серцях цих нещасних тварин. Вони рили не просто яму.
Вони рили тунель. І не просто тунель.
ВОНИ, БЛЯДЬ, РИЛИ ТУНЕЛЬ В ПОЛЬЩУ!!!
Я стояла на імпровізованій вишці і з насолодою дивилася на своїх солдатів, що втомлено марширували по плацу.
– Дивись, Хвоє, – сказала я. – Я зламала їх. Я перетворюю їх на машину. На бездоганну машину для вбивств і саботажу. Я їхня Надія.
А в цей час під нашими ногами, в темряві, Мирон і Євген обережно передавали один одному камінь, розширюючи свій шлях до свободи, журавлини і пєрогів. Вони були справжньою надією. І вони цю надію рили. Метр за метром.
Все пішло по пизді. Як завжди. Моя ідеальна тюрма, моя утопія примусової єдності, мій, блядь, концтабір бойового братерства… дав тріщину. Ні, не тріщину. З нього, сука, вирвали цілий шматок!
Це був ранок, як у тому фільмі. Гроза. Дощ хуярив по імпровізованому даху нашого бараку, наче сам Перун намагався змити нашу ганьбу. Перекличка.
– Кабан Мирон!
Тиша.
– Лось Євген!
Знову, блядь, тиша!
– ХОВАЮТЬСЯ, ПАДЛЮКИ!!! – заверещала я, розлючена їхнім саботажем. – ДУМАЮТЬ, Я ЇХ НЕ ЗНАЙДУ?! Я ЇХ, СУКА, В ЗЕМЛІ ЗНАЙДУ!!!
Я увірвалась в барак. Їхній куток був порожній. А на стіні… висів плакат. Якась убога репродукція, намальована вугіллям на корі – безкрає поле капусти. Символ їхньої селянської мрії про свободу, чи що? Моя лють досягла апогею. Я схопила камінь, єдину річ, що валялась під ногами.
– ЦЕ ВИКЛИК, ТВАРЮКИ?! ВИ НА МОЇЙ ТЕРИТОРІЇ ХОВАЄТЕСЬ ВІД МЕНЕ?!
І з криком я жбурнула той камінь прямісінько в середину плаката!
*ХРУСЬ!*
Камінь не відскочив. Він, сука, ПРОЙШОВ КРІЗЬ СТІНУ! За плакатом, за тонким шаром глини і гілок, зяяла чорна, як душа Вельможі, діра.
Тиша. Навіть дощ, здається, притих.
Я повільно підійшла. Просунула руку в отвір. Там була порожнеча. Я відірвала цей сраний плакат. Це був він. Тунель. Ідеальний, рівний, глибокий. Виритий іклами і копитами.
– Хвоє… – прошипіла я, не вірячи своїм очам.
Хвоя підійшла, зазирнула всередину і з філософським спокоєм промовила:
– Надія… Дзиґо… Надія – це небезпечна штука. Надія може звести людину… чи кабана… з розуму. Він повз по річці лайна і вийшов чистим з іншого боку…
– З ЯКОГО, БЛЯДЬ, ІНШОГО БОКУ?!!!!
Хвоя підняла з землі шматок кори, що лежав біля входу в тунель. На ньому було видряпано: «Do Polski, kurwa!».
ВОНИ, БЛЯДЬ, ВТЕКЛИ ДО ПОЛЬЩІ! МОЯ АРМІЯ ДЕЗЕРТИРУВАЛА В ЄВРОСОЮЗ!
Я закричала. Це був крик розчарування, люті і трохи… заздрості.
* * *
Все. Армія скінчилась. Прийшов час для… АСИМЕТРИЧНОЇ ВІЙНИ! Прийшов час для дороги люті!
В покинутому МТС ми знайшли його. Могутній, іржавий, як кров землі, красень. ТРАКТОР «БЕЛАРУСЬ». Це була не просто техніка. Це була, сука, міць!
– Це наш новий дім, – проголосила я. – І зараз ми зробимо йому невеликий тюнінг.