Ось воно що. Її, сука, заділо не за живе. Її заділо за его!
– Вся ця метушня з депутатами – дрібниці, – процідила вона, заспокоюючись. – Пора виходити на геополітичний рівень. Досить гратися з місцевими клоунами. Пора вам на фронт.
ФРОНТ?! СПРАВЖНІЙ?! В моїх жилах закипіла кров від передчуття!
– Куди, моя пані?!
– Харківська область, – кинула вона і простягнула нам ключі від машини. – Пора нагадати світу, хто тут справжня сила. У машині на вас чекає спеціальна зброя. Дуже потужна. Психологічна.
Спеціальна зброя! Я вже уявляла собі якусь лазерну гармату, нейронний випромінювач страху чи хоча б ящик коктейлів Молотова з напалмом!
Ми вибігли на вулицю. Наша нова бойова колісниця виявилася… іржавою, блядь, "Таврією". Вона ледве дихала. Але це було не головне. Головне було те, що всередині.
Вся машина, від підлоги до стелі, була ЗАБИТА пачками ідеально надрукованих, глянцевих… портретів. П'ятдесят тисяч, сука, однакових портретів!!! На нас суворо дивився Степан, блядь, Бандера.
Що. Це. За. Хуйня.
Ми повернулися в штаб. Я тримала в руках один з портретів.
– Пояснюю для тупих, – сказала Вельможа, наче читаючи мої думки. – Це – наша відповідь на їхню пропаганду. Прямі бойові зіткнення – це нудно і банально. Ми вдаримо по їхній психіці. Ваше завдання: знайти 'сіру зону' між позиціями. І вночі… ви викладете всі ці п'ятдесят тисяч портретів у полі. Ідеально рівними рядами.
Вона зробила паузу, її очі зловісно блиснули.
– Уявіть собі. Ранок. Вони прокидаються, дивляться в бінокль, готуючись до наступу, і бачать перед собою… нескінченне, блядь, поле Бандер, що дивляться їм прямо в душу! Їхній мозок просто не витримає! Вони подумають, що це армія привидів, що повстала з пекла! Вони поламаються! Вони злякаються і відступлять! Це буде найвеличніша і найабсурдніша перемога в історії воєн. Тепер ідіть. І не зганьбіть його.
Я стояла з відкритим ротом. А потім почала сміятися.
ЦЕ Ж, СУКА, ГЕНІАЛЬНО!!! НАЙКРАЩА ІДЕЯ З ЧАСІВ ГАЛЮЦИНОГЕННОГО КРОПУ!!! Це ж який, блядь, постмодернізм! Який авангард! Моя володарка – божевільна генійка!
– Хвоє, вантажимось! – крикнула я, вибігаючи на вулицю.
– Ми веземо обличчя з минулого… назустріч смерті в майбутньому… кхе-кхе… – прохрипіла вона, ледве запихаючи своє тіло між пачками портретів.
Я сіла за кермо старої "Таврії". Вона ледве завелась, але поїхала. Ми рушили на схід.
У нас була повна машина Бандери, пів бака бензину і місія, від якої залежала доля, якщо не світу, то точно нашого з Хвоєю нещасного життя.
ХАРКІВ, ЗУСТРІЧАЙ! ПСИХОЛОГІЧНА ВІЙНА ПОЧИНАЄТЬСЯ!!
Ніч. Чорна, сука, як срака у шахтаря після подвійної зміни. І холодна. Така холодна, що мої цицьки під топом перетворились на два бойові льодоруби. Ми лежимо в якомусь їбучому рівчаку на Харківщині. Повітря пахне порохом, озоном і мокрим чорноземом. Романтика, блядь!
– Це… це найграндіозніший перфоманс в історії людства, – ледь чутно прошепотіла я, дивлячись на п'ятдесят, СУКА, ТИСЯЧ портретів Степана Бандери, що лежали поруч з нами запаковані в пачки.
План Вельможі був геніальним у своєму ідіотизмі. Викласти поле Бандерами. Не солдатами. Не мінами. ПОРТРЕТАМИ. Це було так абсурдно, що я майже повірила в успіх.
Але хуярити вручну п'ятдесят тисяч портретів, вночі, на морозі, під можливим обстрілом, виявилося… трохи, блядь, виснажливо.
Особливо для Хвої. Вона була бліда, як смерть. Її готичний образ ще ніколи не був таким автентичним. Вона мовчки брала пачку, повзла по-пластунськи і викладала суворі обличчя в ідеально рівний ряд.
– Один портрет… одна доля… один погляд у вічність… кхе-кхе-КХЕЕЕ!!!
І ось вона, класика! З її рота бризнула тонесенька, але впевнена цівка крові прямісінько на зображення Провідника, додаючи образу драматичного, кривавого відтінку.
– Ти як, поетесо?! – гукнула я.
– Все добре… – прохрипіла вона, витираючи губи. – Просто… мистецтво вимагає жертв. Особливо таке масштабне.
Ми працювали, як прокляті. Це була пекельна робота. Розкласти. Відповзти. Взяти нову пачку. Ряд за рядом. Сотня за сотнею. Це була не просто диверсія. Це була, блядь, АРТ-ІНСТАЛЯЦІЯ! Ідеальна сітка праведного гніву! Під ранок ми закінчили.
Все поле перед нами, до самого горизонту, було вкрите однаковими обличчями. Вони дивились на схід. Вони, сука, чекали. Ми, виснажені, але задоволені, заповзли назад у свій рівчак з біноклем.