* * *
На тій стороні прокинулись. Почувся якийсь рух, матюки, брязкіт металу. А потім ми почули його. Тихе, набридливе дзижчання.
– Дрон, – прошепотіла я.
Їхній, курва, розвідник. Маленьке, китайське дитя санкцій та корупції. Він злетів у небо і полетів у наш бік. Моє серце закалатало. Зараз. Зараз вони побачать. І обісруться.
***
**<З боку кацапів>**
"Сєрьога, паднімай сваю птічку, пасмотрім, шо там укропи за ноч накалдавалі."
"Да щас, бля. У нєйо камера сматрі, опять всє в муравьях…"
Маленьке дзижчало висіло в повітрі, передаючи зображення на тріснутий екран планшета. Якість картинки була така, що здавалось, ніби дивишся на світ крізь запітнілу банку з огірками. **0.1, БЛЯДЬ, МЕГАПІКСЕЛЯ!** Це не камера, це образа технологій!
Дрон долетів до поля. На екрані з'явилось щось дивне. Тисячі однакових, розмитих, піксельних, їбучих плям. І в центрі кожної плями – щось схоже на… обличчя. Розмите, нечітке, як малюнок божевільного.
– Бля, шо ета за хуйня? – спитав один. – Пахоже на ли́ца.
Він наблизив картинку. Пікселі стали більші. Але чіткіше, сука, не стало.
І тут в їхніх порожніх головах, вихованих телевізором і страхом, почалися дива. Кожен почав бачити своє.
– Бля буду, пацани! Сматрітє! Это же… ОН! НАШ! – закричав один, тикаючи брудним пальцем в екран. – Ліцо-то знакомає! Валодя!! Он с намі!
– Ти шо, єбанулся? Какой Валодя? – заперечив інший, старий і сивий. – Пріглядісь! Ето же ОТЕЦ НАРОДОВ! Сталін! Он васкрєс, штоби вєсті нас в атаку!
– Ідіоти! – раптом схлипнув третій, молодий і сопливий. – Ви слєпиє, што лі? Ето же… ето же… мама мая!.. Мама!!!
– Малітєсь, грєшнікі! – перебив усіх четвертий, найбогомільніший. – Ето ГАСПОДЬ явілся нам! С ліком святова Нікалая! Ви відітє етот святой німб із піксєлєй?!
Вони почали сперечатися! Для одних це був Путін. Для інших – Сталін. Для третіх – мама. Для четвертих – Бог. П’ятий взагалі побачив свого покійного кота Барсика.
Цей візуальний тест Роршаха, який ми випадково створили, зламав їм мозок!
Вони більше не бачили ворога. Вони побачили те, у що хотіли вірити.
Вони почали вилазити з окопів. Не з автоматами. Навколішки, блядь!
Вони почали молитись! Вони простягали руки до нашого поля, до цієї армії Бандер, яка в їхній реальності перетворилася на пантеон богів, вождів і родичів!
"Валодя, прасті нас!", "Отєц, вєді!", "Мама, я шапку надєну!".
Вони не пішли в наступ. Вони влаштували, сука, масове релігійне паломництво.
* * *
Я опустила бінокль. Я ніхуя не розуміла, що відбувається, але я бачила результат. Вони не стріляють. Вони плачуть і моляться.
– Вони… злякалися! – переможним шепотом сказала я Хвої. – Вони обісрались від погляду Провідника! Вони побачили армію привидів! План Вельможі спрацював ідеально!!! Ми перемогли!!!
Хвоя, притулившись до стіни окопу, дивилася в ту саму сторону, і в її очах, на відміну від моїх, не було тріумфу. Лише нескінченна втома і нотки жаху.
– Ми показали їм портрет їхнього ворога… а вони побачили в ньому своє відображення, – тихо промовила вона. – Це геніально. І страшно. Нам час звідси.
Так. Нам був час. Ми залишили позаду поле, яке стало святилищем. Ми не знали, що кацапи там вже починали будувати маленькі вівтарі з гільз і сухпайків. Нам було похуй.
Ми знову перемогли. Як завжди, не так, як планували. Але кого, в сраку, хвилюють деталі, коли є результат?
Перемога. Слово солодке, як кров з розбитої губи ворога. Ми поверталися з фронту не просто героїнями. Ми, блядь, були богинями психологічної війни! Ми перемогли ворожу армію силою мистецтва і піксельної каші! Я відчувала, як мене розпирає від власної охуєнності! Я була готова гори звернути, річки повернути, чи хоча б знайти, де тут вночі продають дешеве пиво.
Але… коли ми повернулись в Київ, на мене найшло щось інше. Не просто бажання сіяти хаос. Це було щось особисте.
Я стояла біля вікна в нашому штабі і дивилась на той самий, вже рідний, смітник. В голові досі звучали переможні фанфари. Але серце… серце було не на місці. Я дивилася на мою Пані, на мою Володарку Вельможу. Вона сиділа на своєму троні-табуретці і звично сьорбала свою кляту «Мівіну». І в цей момент я зрозуміла.
Вона – генійка. Вона веде нас до перемог, до світового панування! А їсть при цьому… це лайно за десять гривень! Цей харчовий пил! Це, блядь, НЕСПРАВЕДЛИВО!
Моя богиня заслуговує на краще! На амброзію! На нектар! Або хоча б на локшину, яка коштує дорожче, ніж моя самооцінка!