– Хвоє, – рішуче промовила я. – У нас нова місія. Особиста.
– Новий хрестовий похід у прірву розчарувань? Я готова, – мляво відповіла вона, перебираючи струни на уявній арфі страждань.
– Ні, суко. Ми йдемо добувати золото! Чорне золото вулиць! Ми йдемо на полювання за ПЛЯШКАМИ!
Наш полігон був ідеальний – ті самі сміттєві баки, що надихали Вельможу. Але це була не просто територія. Це була, блядь, мафіозна вотчина. Тут були свої королі, свої барони, своя ієрархія. І ми були чужинками, що прийшли порушити крихкий баланс.
Ми тільки почали збирати скляну данину в величезний мішок, як з'явились вони. Армія Тіней. Місцеві БОМЖІ. Вони вийшли з-за баків, як зомбі з-під землі. Мовчазні, брудні, з поглядами, в яких не було нічого, крім порожнечі і спраги. Їх вів ватажок – «Барон», старий, бородатий, в рваному пальто, яке він, мабуть, спиздив ще у Наполеона.
– Е, чувіхи, – прохрипів він. – Ви не на своїй землі гуляєте. Це наша тара. Наші скарби. Валіть звідси, поки цілі.
Я посміхнулася. О, це було те, що мені було потрібно! Чесний, блядь, бій! Не психологічна війна, а стара добра махаловка!
– Тарочка тепер наша, дідусю! Зміна влади! В.С.А.С. проводить націоналізацію! – гаркнула я.
І почалось! Я розкрутила над головою мішок, наполовину повний пляшок. Він перетворився на смертоносну, дзвінку булаву! Один з воїнів Барона кинувся на мене, і я з розмаху в'їбала йому цим мішком по кумполу! *ДЗІНЬ-ДЗІНЬ, БАМ!* Він впав, посипаний скляною крихтою.
Але тут вийшла Хвоя. І вона вдарила по них своєю зброєю – страшнішою за будь-який кастет. Своїм мистецтвом.
Вона стала в позу і, дивлячись прямо в каламутні очі Барона, почала декламувати:
– О, володарю сміттєвих гір… чи не бачиш ти в цій пляшці порожнечу власної душі? Чи не чуєш ти в її дзвоні відлуння своїх втрачених мрій?! Вона порожня… як і ти-и-и-и!!!
Барон застиг. Його рука з недопитою пляшкою "Чернігівського" затремтіла. Він подивився на неї, потім на Хвою. Його очі наповнились слізьми. Він впав на коліна і заридав! Його воїни були деморалізовані! Вони побачили сльози свого лідера і теж почали хникати! Битва була виграна!
Ми забрали весь їхній денний улов, залишивши їх ридати в обнімку з екзистенційною кризою, і потягли мішки в найближчий пункт прийому склотари. Смердючий дядько довго рахував наші криваві гроші, видавши нам купу пом’ятих купюр. З багатством в руках ми вирушили на фінальний етап місії.
Елітний супермаркет. Відділ азійської хуйні. Ось вона! Вся в ієрогліфах, блискуча, як космічний корабель! **КОРЕЙСЬКА ГОСТРА ВЕРМІШЕЛЬ. "СМАК ПЕКЕЛЬНОГО ДРАКОНА"**.
І ціна. 120, БЛЯДЬ, ГРИВЕНЬ!!! За один, сука, брикет! Можна було купити дванадцять «Мівін»! Я, не вагаючись, віддала наші гроші.
І ось я стою перед Нею. Перед Вельможею.
Я не просто віддала. Я, курва, стала на одне коліно! Простягнула їй цей кулінарний шедевр, наче лицар простягає своїй дамі серце дракона.
– Моя пані… – видихнула я, ледь стримуючи сльози щастя. – Це вам. Подарунок. Дар відданих вам сердець. Амброзія, достойна богині!
Вона взяла пачку. Повільно. Оглянула її з усіх боків, наче це якийсь невідомий артефакт. Вона прочитала склад.
– Сто двадцять гривень?.. – промовила вона своїм звичайним, мертвим голосом. – За вермішель?.. Ти їбанута.
Моє серце впало. Провал. Вона не оцінила…
Але потім… я побачила це. Ледь помітний рух. Куточок її губ. Він, блядь, сіпнувся! На долю секунди! Це була не посмішка. Це була тінь, натяк, привид посмішки, яка померла ще до народження.
– Непогано, – сказала вона, відкладаючи пачку на стіл. – Виглядає… їстівно. Завари.
ЗАВАРИ.
Ці два слова пролунали в моїй голові, як симфонія Моцарта, як крик перемоги, як оргазм всього Всесвіту! МІЙ ПОДАРУНОК ПРИЙНЯТО!!! ВОНА ОЦІНИЛА!!! ВОНА, СУКА, СТРИМАНО, АЛЕ, БЛЯДЬ, ДОВОЛЬНА!!!
Я схопила пачку і, ледь не спіткнувшись об Хвою, що вже знову лежала в непритомності від емоційного перенапруження, побігла до чайника.
Це був найкращий день в моєму житті. Сьогодні моя богиня буде їсти локшину за сто двадцять гривень. А значить, все було не дарма. Абсолютно все.
Запах. У нашому штабі, вперше за всю його історію, пахло не сублімованою безнадією, а… перемогою. Пряний, гострий, екзотичний дух «Пекельного Дракона» ще витав у повітрі, як привид щастя. Моя Володарка доїла! Вона доїла мою локшину за сто двадцять гривень! І це було найкраще, що я зробила в своєму нікчемному житті!