Пошуки були схожі на марафон для ідіотів. Я не вмію читати ці заумні латинські таблички, тому орієнтувалась на запах і інтуїцію. Яка рослина, блядь, виглядає найбільш бананоносно? Цей кактус? Ні, занадто колючий. Цей кущ, схожий на волосся з лобка велетня? Теж ні.
Раптом Хвоя сіпнулась, відкрила очі і прошепотіла, вказуючи кволою рукою кудись вбік:
– Там… там жовта туга пробивається крізь зелену скорботу… Кхе-кхе-кхеее… І відчай пахне… солодким…
І знову відрубалась.
Але я її зрозуміла! Бляха, іноді ця дохла поетеса буває корисною! Вона вказала на величезну скляну будівлю, всередині якої було волого і задушливо, як в сраці у бегемота. Теплиця!
Ми всередині. Божественний, сука, аромат! Запах бананів вдарив мені в ніздрі, як кокаїн. І ось він… НАШ БАНАН! «Gros Michel» – було написано на табличці. Він звисав з гілки, ідеальний, жовтий, незайманий. Він був досконалим. Він був творінням богів! Моя Пані буде в захваті!
– ЗА ВЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЛЬМОЖУУУУУ! – закричала я і з розбігу, як мавпа, застрибнула на цю срану пальму, видерши священний плід з м'ясом.
Тріск гілки розбудив не тільки Хвою, але й якогось старого пердуна в окулярах і білому халаті. Охоронець? Ботанік? Похуй! Він помітив нас!
– Дівчата, що ви тут робите?! Це ж унікальний екземпляр! – почав верещати він.
Паніка!!! Треба тікати! Але як, блядь, пронести цей банан?! Він великий, помітний, це, нахуй, речовий доказ! Кишені немає, прапор на голові! СУКА, ДУМАЙ, ДЗИҐО, ДУМАЙ!!!
І тут мій погляд впав на Хвою. Вона лежала на спині, розкинувши ноги, і дивилась в стелю скляними очима, щось шепочучи про "неминучість проникнення хаосу в упорядковану флору". Вона... вона ж порожня всередині! Ну, відносно. Це ідеальний, сука, контейнер! Природній, органічний, непомітний!
– Хвоє, зараз буде трохи неприємно, але це заради вищої мети! – скомандувала я.
– Кожен дотик… це шрам на полотні душі… – прохрипіла вона і знову затихла.
Чудово, вона дала згоду!
Не гаючи ні секунди, я розсунула її чорні штани. Діяти треба було швидко і точно, як хірург, що проводить лоботомію через ніс. Операція «Глибоке занурення»! Я взяла священний банан і акуратно, але рішуче почала вводити його всередину. Наче торпеда в пускову шахту. Раз… і божественний плід, змащений її ж готичною меланхолією, з легким хлюпанням зник у її теплих надрах. Ідеально, сука, увійшов! Ані сліду!
Хвоя раптом здригнулася всім тілом, голосно зітхнула і, здається, вперше за весь час на її обличчі з'явилося щось схоже на умиротворення.
– Агов! Що ви там робите?! Я викликаю поліцію! – кричав ботанік.
– Та нічого особливого, шановний! У моєї подруги епілептичний напад на фоні алергії на папороть, несу її на свіже повітря! – крикнула я у відповідь, закидаючи Хвою, нафаршировану безцінною контрабандою, собі на плече.
Вона була важкою. Важкою від своєї трагічності і банана. Але я несла її, як переможний трофей. Я несла не просто тіло поетеси з розбитим серцем. Я несла, блядь, надію! Я несла банан для моєї Пані!!! Ми вибігли з теплиці, залишаючи за собою охуїваючого діда і аромат перемоги, змішаний з тонким запахом тропічних фруктів.
Вриваюсь до штабу, наче, блядь, ураган «Катріна» після тижневого запою! Перемога!!! Я несу на плечі тіло Хвої, з якого ледь вловимо пахне перемогою і… бананом. Кидаю її на підлогу – глухий стук і тихий стогін – значить, ще жива. Я стаю в позу тріумфатора, випинаю цицьки і гордо дивлюся на НЕЇ!
Вельможа, моя володарка, сидить у тій самій позі, що й завжди – наче в неї з хребта вкрали кілька хребців. Погляд її мертвої риби спрямований кудись крізь стіну.
– Моя Пані! Місію виконано! Плід доставлено! – звітую я, стаючи по стійці струнко. – Знадобилась неконвенційна тактика транспортування, але результат того вартий!
Вона ліниво переводить погляд на непритомне тіло Хвої, потім на мене. У її очах не було нічого. Ані цікавості, ані похвали. Просто, блядь, космічний вакуум.
– Видобувай, – промовила вона.
– Слухаюсь!
Я підходжу до Хвої, хапаю її за щиколотки і перевертаю догори дриґом. Потім починаю її трусити, як сраний мішок з-під картоплі. Раз! Два!
– Внутрішня порожнеча… це лише ілюзія… форма чекає на наповн… кхе-кхе…
Раптом із глибин її готичної душі з легким "шльоп" на паркет випадає він – ідеальний, ледь слизький, але абсолютно цілий банан. МІЙ БАНАН! Тобто, її банан! Я схопила його, обтерла об свій топ і простягла Вельможі, наче, сука, меч Екскалібур.