Я з ревом жбурнула словник вслід поїзду! Він з глухим стуком вдарився об останній вагон.
Нас знову наїбали! Це був не просто артист! Це був, блядь, майстер маскування! Агент, сука, 007 в спідниці і з зіркою!
Ми програли. І цей раунд теж. Я відчувала себе повним, тотальним лайном. Вєрка Сердючка їхала на захід, а ми залишались тут, на вокзалі, з почуттям глибокого, непроглядного, філологічного фіаско.
Поразка. Гірка, як полин, принизлива, як удар зіркою по їбалу. Новин не було. Світ не здригнувся. Вєрка Сердючка поїхала в свій Ужгород, а ми залишилися ні з чим, крім розбитої гордості і важкого словника. Повернувшись в штаб, я очікувала на крик. На тортури. На голодних крокодилів, які б нарешті поласували невдахами.
Але Вельможа… вона була спокійна. І це, сука, було ще гірше. Вона повільно помішувала ложкою в чашці, з якої не йшов пар. Це була просто вода.
– Ви не просто провалились, – почала вона голосом, від якого вмирали кімнатні рослини. – Ви перетворили потенційно гучний теракт на жалюгідну бійку за гаражами. Ви стали посміховиськом, про яке ніхто навіть не знає. Це найгірший вид поразки.
Вона підняла на мене свої мертві очі.
– Прямий напад не працює. Суспільство споживає інформацію, а не дії. Ви маєте стати ІНФОРМАЦІЄЮ. Вірусом. Мемом. Потрібно зайти з іншого боку. Інтегруватися в їхню так звану "культуру", щоб зруйнувати її зсередини. Ваше нове завдання… Стендап.
СТЕНДАП?! Я, блядь, ослабла?! Після філологічного джихаду – комедія?!
– Є такий собі заклад… «Відкритий мікрофон». Притулок для недотеп з претензією на дотепність. Ви підете туди. І станете зірками. Затьмарите їх усіх. Будь-яким, курва, способом.
***
Підвал. Запах крафтового пива, перегару, розчарованих надій і дорогих шкарпеток. Сцена – п'ятачок метр на метр. На ній стоїть якийсь довгов'язий очкарик і жартує про те, як його покинула дівчина через те, що він плакав на "Королі Леві". Зал, що складається з таких самих бородатих інтелектуалів, ввічливо хихикає. Я відчувала себе в тераріумі.
– А зараз на цю сцену вийде експериментальний дует… «Тлін та Арматура»! – оголосив ведучий.
Це, блядь, Хвоя придумала назву.
Я вийшла першою. Згребла мікрофон і втупилась в ці ситі, іронічні пики.
– Всім привіт, уєбани, – почала я свій виступ. – Питання до залу: що спільного між мобілізованим кабаном, що не йде в наступ, і польською ковбасою? Правильна відповідь: обоє дуже швидко опиняються в Польщі! Ха-ха, блядь.
Тиша. Абсолютна, сука, тиша. Лише було чути, як в когось на столі перестали йти бульбашки в келиху з пивом. Вони не зрозуміли. Це ж була актуальна, сука, сатира на моїх дезертирів!
– Добре, інший жарт! Більш життєвий! Для хлопців з передової, так би мовити. – я перейшла на довірливий тон. – Запам'ятовуйте лайфхак. Якщо треба закопати кацапа – не копайте глибоко. Дві лопати, не більше! Чому? Тому що наша земля, наш чорнозем, блядь, занадто родючий, щоб витрачати його на це добриво!
Обличчя в залі почали нагадувати воскові маски. Посмішки застигли, очі розширились. Якась дівчина в першому ряду нервово гикнула.
– Гей, розслабтесь! Це ж чорний гумор! ЯК НАШІ ЧОРНОЗЕМИ!!! Ха! – добила я їх.
З залу пролунало боязке: "Фуууу...". А за ним – гучніше! "Геть зі сцени!!!".
– Та йдіть ви нахуй, естети хуєві! Ви не доросли до мого гумору! – гаркнула я в мікрофон і, штовхнувши Хвою, прошипіла: – Давай, поетесо, спасай ситуацію своїм декадансом!
Хвоя вийшла на сцену. Один промінь світла вихопив з темряви її бліде, трагічне обличчя. Вона взяла мікрофонну стійку так, наче це був хрест. Вона піднесла мікрофон до губ. Набрала в груди повітря. Зал завмер в очікуванні якогось неймовірного поетичного одкровення.
І вона почала.
– Коли дивишся у безодню… кхе… кхе-КХЕЕЕ…
Кров. Спочатку тоненька цівка, а потім… її, блядь, прорвало!
Це був не виступ. Це була, сука, вистава! Вона три хвилини, ТРИ, БЛЯДЬ, ХВИЛИНИ стояла і кашляла кров'ю в мікрофон! *Кхе-кхе-хрип-плювок-КХЕЕЕ!!!* Вона намагалася щось сказати, хапалась за серце, трагічно закатувала очі, але її тіло видавало лише цю криваву симфонію! Ведучий намагався її стягнути, але вона відмахувалась, наче кажучи: "Не заважайте, це мистецтво!".
Зал охуїв остаточно. Спочатку була тиша, а потім почалось пекло! В нас полетіли серветки, недоїдки, хтось навіть кинув кедом!
"ГАНЬБА!!!", "Викликайте швидку і поліцію!!!".
Нас виштовхали на вулицю під свист і прокльони.
Ми знову програли. Грандіозно. Вщент.