Я говорила без зупинки, вивалюючи на нього тонни абсурдного, але дуже переконливого лайна!
Кличко слухав. Його обличчя з кожною секундою ставало все більш розгубленим. Він бачив мій праведний гнів. Він бачив страждальницьку мумію у візку. І він, сука, злякався. Злякався скандалу.
– Я… я все зрозумів! – вигукнув він, схопившись на ноги. – Це… це дуже важливо! Ми… ми негайно цим займемося! Ви… ви так переймаєтесь цими питаннями… Питаннями… інкл… іклю… інклуз-зів-ності… інклю-зю-зю-ві… – він, блядь, завис. Його мозок намагався вимовити це кляте слово. Він червонів, пітнів, але слово не піддавалося. Раз двадцять він намагався, перебираючи всі можливі комбінації звуків: «інклузівіті», «інзівіклюст», «ікслюзивість».
Нарешті, він здався.
– КОРОЧЕ, ЦІЄЮ ХУЙНЕЮ!!! – видихнув він. – Я… я призначаю вас! ГОЛОВНОЮ! Відповідальною за… за все це! Головною по… доступності! Ось вам кабінет! Посвідчення! І зарплата! Тільки, будь ласка, зробіть так, щоб УСІМ було ДОБРЕ! І ЗАМОВКНІТЬ!
Я стояла з відвислою щелепою.
Я? ЧИНОВНИК?!! Головна по доступності?! ЦЕ НАВІТЬ КРАЩЕ, НІЖ ПРОСТО ХАОС!!! ЦЕ ХАОС, БЛЯДЬ, ЛЕГАЛІЗОВАНИЙ! ХАОС НА ЗАРПЛАТІ!
Я тріумфально подивилась на Кличка. Потім на Хвою.
– Ти чула, подруго?! Ми тепер – ВЛАДА! Я зміню це місто! Я змушу їх зробити небо синьо-жовтим, а в унітази вбудувати підігрів!
З-під бинтів Хвої долинуло тихе, приглушене «кхе-кхе». Здається, це було схвалення.
План Вельможі знову спрацював. Навіть краще, ніж вона очікувала. Увага влади була відвернута. Вони отримали геморой в моїй особі, який тепер буде вимагати м'якого асфальту і шовкового туалетного паперу.
А Вельможа… тепер у неї є час спокійно "націоналізувати" свій іржавий пістолет. А у мене… у мене тепер є влада.
Страшно, блядь, уявити, що я з нею зроблю.
Влада. Це, блядь, солодше за будь-який наркотик. Солодше за смак перемоги, солодше навіть за корейську локшину. Мій власний кабінет в мерії. З видом на срану клумбу. Я отримала доступ до необмеженого ресурсу – БЮРОКРАТІЇ! Я могла творити хаос, прикриваючись печатками і постановами!
Моїм першим указом на посаді "Головної по всій інклюзивній хуйні" було… будівництво пандусів. Але не простих!
– ЦІ ПАНДУСИ МАЮТЬ БУТИ ПРИСТОСОВАНІ ДЛЯ ВЕТЕРАНІВ ШТУРМУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ! – ревіла я на якихось переляканих архітекторів. – ДЛЯ БІЛОК ТА ГОЛУБІВ! Пандуси мають бути з гілочок! З жолобами для горіхів! А для голубів – з окремими посадковими смугами і вбудованими годівничками! Виконувати!
Поки архітектори, тримаючись за голови, намагались зрозуміти, як це, блядь, вписати в держстандарти, на мій старий телефон прийшло повідомлення. Від Неї.
*< Влада – інструмент, а не ціль. Нам треба ще слави. Поділ. Бар "Карась". 21:00. Поетичний вечір. Розберись. >*
Я показала СМС Хвої, яка саме намагалася медитувати, дивлячись на те, як повільно вмирає фікус в кутку мого кабінету.
Її очі спалахнули.
– Поезія… знову… – прошепотіла вона. – Я відчуваю запах графоманії і дешевого алкоголю. Це буде прекрасно.
***
Бар "Карась". Смердючий підвал, де з колонок тихо грала якась попса 90-х. На сцені, освітленій однією тьмяною лампочкою, стояло відро. Ні, не відро. Тазик. Срібний, блядь, тазик, як символ їхнього сраного клубу «Сєрєбряний тазік». А навколо нього, за столиками, сиділи вони. Вони – це суміш ображених п'єро і погано поголених мачо. Російськомовні, блядь, «поети».
На сцену вийшов їхній ватажок, Сєргєй-Пєчаль. Худий, блідий, в розтягнутому светрі і з таким трагічним виразом обличчя, наче йому щойно повідомили, що горілка закінчилася назавжди.
Він взяв мікрофон.
– "Ах, Украйна-мать, нє грусті! Я твой вєрний, рускій вітязь! Прєд тобой стАю я... в пільІ... Ти мєня прАсті, нє зліся! "
Це був… піздєц. Це було так погано, що аж добре. Але це була наша ціль. Ми підсіли за вільний столик.
Далі пішли інші. Один читав про «тоску па бєрьозкам, катрих нєт на Крєщатікє». Інша, дівчина в окулярах, ридала в мікрофон про «нєпад'ьомную люболь к радним асінам». БЕРІЗКИ. ОСИКИ. Знову, сука, БЕРІЗКИ. Здавалося, їх заклинило на цих деревах! Вони сиділи в центрі, блядь, Києва і тужили за лісами, яких вони, швидше за все, ніколи в очі не бачили!
– Я більше не можу це слухати! – раптом прошипіла Хвоя. – Це не поезія! Це зґвалтування мови і здорового глузду! Їх треба врятувати! Я навчу їх!
І перш, ніж я встигла її зупинити, вона вже стояла біля сцени. Вона відштовхнула якогось поета, що саме римував «любов-кров-бровь», і взяла мікрофон.