– Люди! – почала вона. – Ви заблукали! Ваша туга – фальшива! Справжня краса і біль – тут, поруч! Ось, слухайте, як треба! Українською! «Чорний вітер у полі гуде… кісткою в горлі слово стане… та не береза – КАЛИНА цвіте… на могилі твоїй, коханий…»
Сєргєй-Пєчаль підвівся.
– Дєвушка, ви мєшаєтє творчєскаму працесу! – обурився він. – У нас тут атмосфєра грусті па бєрьозкам!
– Так в сраку ваші берізки!!! – не витримала Хвоя. – В них немає ні трагедії, ні надриву! Вони просто білі, курва, палки!
– Бєрьозка – ета сімвал! Сімвал души рускай! – заволав якийсь інший «поет». – Бєрьозка! Бєрьозка! Бєрьозка!
І вони, блядь, почали це скандувати! Як сектанти!
"БЄ-РЬОЗ-КА! БЄ-РЬОЗ-КА! БЄ-РЬОЗ-КА!"
Вони так голосно і так довго це кричали, що сталося те, чого ніхто, сука, не очікував.
Біля входу в бар стояло в діжці якесь нещасне декоративне деревце. Я думала, що то якась пальма. Але це, блядь, була вона. Маленька, облізла, але БЕРІЗКА! Вони її настільки, сука, ЗАДОВБАЛИ своїми мантрами, що вони її, блядь, ОЖИВИЛИ!
Деревце затремтіло. Його тонкі гілочки стиснулись в кулаки! Воно вирвало себе з діжки з корінням!
І з криком, схожим на скрип незмазаних дверей, воно кинулось на них!
*ХРЯСЬ!!!*
Воно з розмаху в'їбало гілкою по їбалу Сєргєю-Пєчалі!
*ХРЯСЬ!* *ХРЯСЬ!*
Вона лупцювала їх усіх! Своїх, блядь, шанувальників! За те, що задовбали! Почалася паніка! Поети з криками "ААА, БЄРЬОЗКА-УБІЙЦА!!!" почали розбігатися, перекидаючи столи і той самий срібний тазик.
Ми з Хвоєю стояли і охуївали.
Берізка, зробивши свою справу, повернулась назад у діжку і знову прикинулась звичайним деревом. В барі залишились тільки ми і повний розгром.
Провал. Знову. Абсолютний, курва, провал. Ми мали стати зірками скандалу, а натомість стали свідками бунту декоративної флори. І ці ідіоти, ці «поети», знову виставили себе ще більшими довбойобами, ніж ми.
Хвоя підняла срібний тазик. Наділа його на голову, як шолом.
– Я… я нічого не розумію, – прошепотіла вона. – Я хотіла навчити їх високому. А вони… викликали демона з дерева. Здається, деякі душі врятувати неможливо.
– Ага, – похмуро погодилася я. – Зате тепер я знаю, що якщо дуже довго кричати якесь слово, воно може тебе відпиздити. Цінний, блядь, досвід. Пішли звідси, поки квіти в вазонах не почали в нас стріляти.
Знову штаб. Знову поразка. Ми увірвалися до кімнати, очікуючи на гнів і розправу. Розгромити вечір російських поетів-страждальців, змусивши берізку влаштувати екзорцизм – це, блядь, не зовсім те, що називається "здобути славу". Це було занадто абсурдно навіть для нас.
Але Вельможа… була спокійна. Вона просто гортала стрічку ТікТоку на старому тріснутому смартфоні. На її обличчі була огида, змішана з глибокою втомою.
– Я втомилась, – промовила вона, не піднімаючи очей. – Я втомилась бачити його пику в моїх рекомендаціях.
Вона розвернула до нас екран. Там якийсь лисий, самовдоволений хуй в краватці, з білосніжною, як унітаз, посмішкою, розповідав, що "женщіна – ето шея, і она далжна вєрєщать от васторга, кагда муж-галава просто су-щест-ву-єт!".
– Ось. Патріархальний, блядь, "сімейний психолог". – виплюнула вона слова. – Він мене бісить. Більше, ніж голуби, Сердючка і російські поети разом узяті. Ваше завдання… Змусити його замовкнути. Видаліть йому, нахуй, акаунт.
***
Кабінет "психолога". Все в білих, блядь, тонах, на стінах – якісь ідіотські цитати про "інь" та "янь" і його власні портрети, де він обіймає свою дружину, в якої в очах читається вся скорбота світу. Атмосфера фальшивої гармонії. І ось він, сидить навпроти мене. Лисий. Посміхається.
Я прийшла підготовленою. Я – втілення його мрії! На мені фартух в квіточку. В руках – трилітрова каструля з борщем (я спиздила його з якоїсь їдальні по дорозі, від нього ще йшов пар). На моєму обличчі – вираз абсолютної, блаженної, сука, покори.
– Тож, шановна… Дзвіночок, – почав він, прочитавши моє вигадане ім’я в анкеті. – Що вас турбує?
Я опустила очі.
– Я… я не відчуваю себе достатньо жіночною. Мені здається, я… мало надихаю свого чоловіка…
Яка, блядь, чудова гра! Оскара мені, нахуй!
– Я вас панімаю! – вигукнув він. – Праблема соврємєнних женщін – ані патірялі сваю пріроду! Запомнітє, Дзвіночок, ваша главная задача – бєрєчь ачаг!
– Так, мій повелителю! – видихнула я, ледь стримуючи сміх.
Його посмішка стала ще ширшою.
– Вот! Правільний настрой! А єщьо… женщіна далжна бить слабой, чтоби мужчина чувствовал сєбя сілним!