– Як скажете, мій повелителю, – прошепотіла я і… почала повільно осідати.
Я, блядь, просто лягла на підлогу, як мішок з картоплею, і розпласталась на білому килимі.
– Дзвіночок?! Що ви робите?!
– Я… я надто слабка, щоб сидіти… – прохрипіла я. – Ваші слова… вони висмоктали з мене всю силу… Я тепер просто тендітна квіточка…
Він охуїв. Це було видно по його очах. Він явно не очікував такого буквального виконання його порад.
– Встава-а-айте, ну что ви…
– Не можу-у-у-у… я слабка… може, ви, мій пане, мене піднімете? Вашими сильними, мужніми руками?
І в цей момент двері, сука, розлітаються на друзки! В кабінет вривається Хвоя! Вона в берцах, в рваних джинсах, волосся розпатлане, в руці – величезний, пошарпаний том! Вона вказує пальцем на "психолога" і з люттю в голосі кричить:
– ТИ!!! Гендерний тиран!!! Об'єкт патріархального гніту!!! Жертва токсичної маскулінності!!! Я прийшла звільнити твоїх рабинь!!!
І з криком "ЦЕ ТОБІ ЗА "ДРУГУ СТАТЬ"!" вона починає лупцювати цього хуя по голові томиком Сімони, блядь, де Бовуар!
*ХРЯСЬ! ХРЯСЬ!*
Він, верещачи, як порося, намагається закритись руками!
– ЗА СУФРАЖИСТОК!!!
*ХРЯСЬ!*
– ЗА СКЛЯНУ СТЕЛЮ!!!
*ХРЯСЬ!*
Я в цей час лежала на підлозі, перелякано дивлячись на це дійство, і шепотіла:
– Ох… захистіть мене, мій пане! Я лише тендітна фіалка! Я не виношу насильства! – і картинно знепритомніла.
Когнітивний дисонанс, блядь.
Перед ним на підлозі лежало втілення його ідеальної, слабкої жінки. Його їбала феміністка-радикалка. Десь між цими двома полюсами його мозок просто, сука, закипів і вибухнув.
Він почав сіпатися. Його очі стали скляними.
– Кухня… – прошепотів він, відштовхнувши охуївшу Хвою. – Кухня! Вдохновлять… очаг… борщ!
Він підбіг до моєї каструлі, засунув в неї голову і почав щось там бурмотіти про ідеальне співвідношення буряка і капусти.
Ми звалили звідти, залишивши його в цьому стані.
***
Ми повернулись в штаб, очікуючи на похвалу. Вельможа сиділа з телефоном.
– Він не видалив акаунт. Він просто змінив тематику. "Мужская кухня с Сєргєєм". Вчить чоловіків, як варити борщ, щоб "наполніть свой ачаг правільной енергієй". ТікТок все ще пропонує мені його тупу пику! ВИ ЗНОВУ ПРОВАЛИЛИСЬ!
Я не встигла й слова сказати. *КЛАЦ*. Підлога зникла.
Ми знову летіли вниз. Знову ця темрява, сморід і знайомий сплеск.
Але цього разу звуки знизу були іншими. Крокодили не плакали.
Вони, блядь, нас чекали. І вони були охуєнно щасливі.
– Здається… – промовила Хвоя, коли до нас почали наближатися ряди білосніжних зубів, – …це і є кінцева зупинка. Принаймні, дуже готично.
Піздєц. Цього разу – остаточний.
Темрява. Сморід. І клацання зубів. Це не просто крокодили, це були, сука, КРОКОДИЛИЩА! Розгодовані, напевно, цілим полком невдах. Але я не збиралась так просто ставати обідом! Не цього разу! У мені прокинулась первісна, люта, арматурна злість!
– НІ!!! – заверещала я, коли перший гад розкрив свою пащеку. – ЗА ВЕЕЕЕЕЛЬМОЖУ!!!
*ХУЯК!!!*
Мій кулак, важкий від розчарувань і адреналіну, з усієї дурі влетів йому в ніздрю! Рептилія ошелешено чхнула і відсахнулась!
– ДІДЬКО ЗАБИРАЙ, ГОМОСЯТИНА ПЛАСУНСЬКА!!! В ім’я ВСЕСВЯТОГО АЛЛАХА-БОМБАРДУВАЛЬНИКА, НЕ ПІДХОДЬ, СУКА!!! – заволала я.
Я перетворилася на берсерка! Я гамселила їх руками і ногами! Одному я вибила зуб ударом з ноги! Іншого схопила за хвіст і почала використовувати як булаву проти його ж братів!
Хвоя, тим часом, просто зависла у воді, як буй. Її очі були порожніми.
– Перед смертю… життя не проноситься перед очима… лише порожнеча… кхе-кхе… – вона навіть тут не зраджувала своєму образу!
Поки вона філософствувала, я відірвала одного особливо нахабного алігатора від її ноги і почала пиздити його його ж кінцівкою!
Врешті-решт, вони відступили! Побиті, принижені, вони забилися в кутки і жалібно скиглили. Вони були в шоці! Їхня їжа ще ніколи не давала здачі!
Ми видряпались нагору. Мокрі, в подряпинах, але, блядь, живі!
* * *
Вельможа сиділа, як і раніше, спиною до нас, і спостерігала за битвою пацюків на смітнику. Здається, вона навіть не очікувала, що ми виживемо.
– Повернулися, – констатувала вона, не обертаючись. – Неочікувано. Гаразд, крокодили, мабуть, були не голодні.
Я ледве стримувалася, щоб не розповісти їй про свою нову посаду в мерії, про те, як я тепер головна по інклюзивним білкам! Але ні. Цей козир мав залишитися в рукаві. На потім.