– У вас буде шанс реабілітуватись, – сказала вона і кинула на стіл папірець. – Я не хочу вас більше бачити. Поки що. Тому – в тил ворога. Ваша задача – знайти одну цікаву базу… особливо затятих "ідеологів". І змусити їх… гризти один одному горлянки. Без жодного пострілу.
На столі лежала ворожа військова форма, відеокамера "Sony" з касетою, мікрофон і пачка цигарок з написом "ORT".
***
Два дні шляху, і ми там. Якесь, блядь, зажоп'я, де з інфраструктури – тільки болото і вітер. Я – в гидкій, колючій формі, з георгіївською стрічкою, пришпиленою до серця, як осиковий кілок. Хвоя – моя операторка. Її обличчя ідеально підходило для створення образу втомленої війною, розчарованої журналістки, тому що вона, сука, ЗАВЖДИ мала такий вигляд!
Ми підходимо до блокпосту.
– Стой, кто ідьот?! – гаркає якийсь опухлий бурят.
– Журналісти, ОРТ! Прієхалі снємать гєроєв! Настаящіх мужіков, а не всю ету європєйскую підарасню! – впевнено і голосно відповідаю я.
Нас, блядь, зустріли як рідних! Вони розстелили перед нами червону доріжку з брудної ряднини! Принесли чаю, більше схожого на помиї! Це була, курва, база для ідіотів! Для найвідбірніших, найтупіших ідеологічних воїнів! Вони сиділи і на повному серйозі обговорювали, що головна причина їхніх поразок – гей-пропаганда в українських окопах.
Мій час настав.
Мене повели в їхню імпровізовану казарму. Десятки пик, що світилися від щастя і власної важливості, дивилися на мене і камеру Хвої.
– Таваріщі бойци! Гєрої! – почала я з надривом. – Я прієхала сюда, патамушта нє магла сматрєть, как ви ухадітє с тєлєвізара! Вас так мала паказивают! Я прєклоняюсь пєрєд вашим мужєствам! Ви, і только ви, панімаєтє, что главний враг нє там! – я театрально махнула рукою кудись в бік фронту. – Он тут! ОН, СУКА, В ТИЛУ! ОН В МУЖСКОМ ТИЛУ!!!
Їхні очі спалахнули! Я потрапила! Прямо, блядь, в точку!
– Гдє всє ваши мужікі?! – продовжувала я. – Гдє всє еті качкі, баксєри?! А я вам атвєчу! Ані в банях! В спортзалах! В казармах! Сідят і смaтрят друг другу в задніци, пропітиваясь європєйскімі цєннастямі! Праті-і-івна!!!
Якась баба в залі викрикнула: «ВОІСТІНУ!». Я охуїла, але виду не подала.
– Настало врємя ударіть! Создать елітний отряд! Спєцподраздєлєніє! Штоби ані патруліравалі ісканна рускіє, мужскіє мєста і виявляли подозрітєльную євроінтєграцию! Я предлагаю вам назвать етот отряд… "ГВАРДІЄЙ СВЯТОГО АНАЛА"! Сокращонно – ГСА! Вєдь враг бйот імєнна туда, в самий тил! В самає святоє!
В казармі зависла тиша. А потім… ВИБУХ ОПЛЕСКІВ!
Вони ревіли! Вони обіймались! Це було те, чого вони, блядь, чекали все своє нікчемне життя!
Ми поїхали звідти в той же день, проводжувані криками "СЛАВА ГСА!".
…А через тиждень, в нашому штабі, Вельможа мовчки дивилася перехоплення їхніх радіоповідомлень, і її губи знову сіпнулись у тій самій тіні, у тому самому примарному натяку на посмішку.
«Рядовой Сємьонов арестован за слишком довгий погляд на татуїровку старшини в душі…», «Боєц Пєтров арестовал бойца Іванова за то, что тот сидел на лавці нога на ногу… Ето по-бабскі…», «Драка на плацу. Вєсь состав ГСА задєржан за "недостаточно мужской храп во снє"…»
Їхній елітний спецпідрозділ самознищився за сім, блядь, днів! Їх зжерла власна параноя. Це був тріумф. Абсолютний, курва, тріумф.
І в моїй голові вже визрівав новий план. На посаді головної по білках.
В штаб я увірвалася, наче, блядь, богиня перемоги, щойно з поля бою! Я здерла з себе цю огидну кацапську форму, викинула її в куток, де вона одразу ж почала смердіти ще сильніше. На мені знову були мої вірні шорти кольору українського неба, жовтий топ, що ледь стримував мої цицьки, і, звісно, мій незмінний прапор на бойовій арматурині! Хвоя теж зняла з себе образ пропагандистки і перетворилась на звичну готичну хмару смутку.
– ВІТАННЯ СОНЦЮ, АКТИВІСТАМ, СПРОТИВУ!!! В.С.А.С!!! – гаркнула я, вскидуючи руку в римському салюті і ледь не в'їбавши своєю арматуриною по лампочці.
Завдання було виконане. Ідеально. Я чекала на похвалу, на визнання мого тактичного генія.
Вельможа відірвалася від прослуховування запису, на якому один боєць ГСА звинувачував іншого в тому, що той "слишком женственно жует сухарь". На її обличчі знову не було нічого, крім вселенської втоми.
– Це було задовільно, – констатувала вона. – Але це все дитячі іграшки. Є реальна проблема. Нагальна. І вона, блядь, прямо у нас під носом.