Вона вказала пальцем кудись за вікно, в бік лісопосадки.
– Мої гриби, – сказала вона крижаним тоном. – Там, у лісі, була моя секретна грибниця. Ті самі, особливі. Радіоактивні, що світяться. Здається, я єдина знаю, що вони дають не тільки тимчасове просвітлення, але й… небувалу гостроту моєї локшини. І якась наволоч… топче мої посіви.
Я нашорошила вуха. Це було щось особисте. Замах на святе, нахуй!
– Якісь сектанти, – з огидою продовжила Вельможа. – Називають себе "Діти Перуна" чи якась інша язичницька хуєта. Влаштували там своє капище. Бігають в сраних віночках, водять хороводи і, сука, ТОПЧУТЬ МОЇ ГРИБИ. Усуньте їх. І принесіть мені те, що вціліло.
Це було не просто завдання. Це був священний, блядь, обов'язок!
***
Ми знайшли їх швидко. За запахом багаття і звуками якихось убогих етнічних співів. На галявині, навколо кам’яної баби з примальованим членом, стрибали і кружляли люди. Бородаті чоловіки з голими торсами, жінки в білих сорочках і віночках. Вони топтали землю з таким завзяттям, що, напевно, збили б масло, якби під ногами було молоко, а не дорогоцінні гриби моєї Володарки!
Я вийшла до них. Але цього разу не з криками. Я вимазала своє обличчя землею. Моє волосся було розпатлане, в нього я повтикала гілки і мох. Я була не просто Дзиґа. Я, блядь, була МАТІР'Ю-ЗЕМЛЕЮ! Духом Лісу!
– О, ДІТИ ПРИРОДИ!!! – прогуділа я низьким голосом, входячи в коло. Хвоя стояла трохи позаду і для антуражу сипала собі на голову попіл.
Вони завмерли. І втупилися в мене, витріщивши очі.
– Я – дух цього лісу! Я прийшла до вас! Ви кликали мене! Ви… топчете цю землю з такою любов'ю! Ви молитесь богам! АЛЕ ВАШІ БОГИ ВАС НЕ ЧУЮТЬ!!!
Якийсь бородань вийшов уперед.
– Чому, о дух?! – спитав він.
– Бо ваші молитви, сука, НЕ ДОЛІТАЮТЬ! – заявила я. – Треба, щоб хтось один, найчистіший душею, піднявся в самі хмари! До Перуна! І передав йому ваші бажання! Напряму!
Вони переглянулись. Здається, ця ідея їм сподобалась.
– Але як нам це зробити, о велика Мати?!
– РОГАТКОЮ!!! – впевнено відповіла я.
Я досі не розумію, як ця, блядь, ідея з’явилась в моїй голові. Напевно, залишковий ефект від моїх власних грибних тріпів.
– Зробіть величезну, могутню, нахуй, рогатку! І запустіть одного з вас у небо! Це буде жертва! Це буде послання!
І знаєте, що?
Я охуїла, коли вони, замість того, щоб послати мене нахуй, почали радісно гудіти і тягати величезні стовбури, щоб збудувати цю срану катапульту! Це була найвеличніша і найтупіша будова, яку я бачила! Два величезні стовбури, а між ними – гумка, сплетена з сотень старих автомобільних шин.
Залишалося обрати "посланця". І тут вийшла вона. Руда дівка років тридцяти, з палаючими очима фанатички, вся у веснянках і в якомусь екстатичному трансі. Зоряна.
– Я! Я ПОЛЕЧУ! – закричала вона. – Я готова! Моя душа чиста!
Вона добровільно, сука, залізла в імпровізований гамак! Вони відтягнули цю пекельну резинку. Напруга зростала! Бородані крехтіли від натуги!
– ДО ПЕРУНА, СУКО!!! – крикнув головний жрець і відпустив.
*ФУІІІІІТЬ!!!*
Зоряна, верещачи від захвату, як ракета, полетіла вгору! Просто в хмари! Я думала, вона просто гепнеться десь за лісом. Але тут, блядь… щось знову пішло не так.
Коли її маленька фігурка торкнулась низької грозової хмари, що саме проходила над нами, хмару пронизав спалах блискавки!!! *КРЯСЬ!* І ця блискавка… вдарила не в землю! Вона, курва, увійшла в тіло Зоряни!
І з хмари, з тріском і гуркотом, почало падати вже не просто тіло. На землю, блядь, спускалася… ЛЮДИНА-БЛИСКАВКА!!! Жінка, що світилася і іскрила! Живий, нахуй, електричний розряд!
Вона приземлилася в центрі галявини. І почала танцювати. Справжній, сука, електричний танок, випалюючи на землі химерні візерунки!
Язичники попадали на коліна і почали їй поклонятися. Вони отримали, блядь, свого аватара!
А я? А я, скориставшись моментом, поки вони там молились і танцювали зі своєю новою богинею, швиденько зібрала всі вцілілі, ледь притоптані грибочки, що світилися, в торбинку.
Хвоя просто сиділа під деревом, закривши обличчя руками. Вона, здається, втомилася дивуватися.
– Хто ми такі… щоб втручатися в процеси народження нових богів? – прошепотіла вона.
– Ми ті, хто пиздить гриби, поки боги танцюють, – відповіла я, ховаючи дорогоцінну здобич.
Місія виконана. Вельможа отримає свою приправу. Язичники – свою богиню-електрошокер. А ми… ми отримали ще одну історію, яку, блядь, нікому і ніколи не можна буде розповідати. Тому що ніхто, сука, не повірить.