Грибний суп. Точніше, бульйончик. Вельможа сиділа і з насолодою, наче богиня, що п'є нектар, сьорбала цю психоделічну, ароматну, зеленкувату юшку. Здається, я нарешті досягла її гастрономічної нірвани. Вона була в гуморі. Настільки в гуморі, що навіть погодувала недоїденим грибочком пацюка, що жив у неї під плінтусом. Але потім вона знову включила телевізор.
І все, блядь, скінчилось.
В новинах показували приїзд до Києва якогось шейха, імама, хуййогознаєкого, з Єгипту. Звати його Ахмед аль-Гутарі. Здоровенна борода, тюрбан, пафосна, як в нашої Хвої, пика. І він щось там розповідав про "непохитність віри" і "неприпустимість західних цінностей".
Вельможа мовчала. Але її рука, в якій вона тримала ложку, почала повільно стискатись.
*ХРРУСЬ!*
Металева, сука, ложка… зігнулася, наче була з пластиліну, і зламалася.
Всі, хто були в кімнаті – я, Хвоя, пацюк, – завмерли.
– Ця їхня "непохитність", – процідила вона, і в її голосі забринів холод ядерної зими. – Я скоро перевірю її на міцність. Скину маленьку, тактичну ядерку. Одну на Малайзію. Другу на Індонезію. Третю… ось цьому, блядь, розумнику на голову, в Єгипет. Подивимось, як вони будуть вірити після цього.
Я охуїла. Навіть для неї це було занадто. Ядерка?!
– А поки… мені нудно, – продовжила вона, скидаючи з столу уламки ложки. – Розважте мене. Ось він, – вона тицьнула пальцем в екран, – ходячий пам’ятник зарозумілості. Ваше завдання: зламайте його віру. Я не знаю як. Це має бути ваше мистецтво. Але хочу, щоб до кінця тижня він забув, як виглядає Коран. Без деталей. Просто зробіть.
***
"Шановний шейху Ахмеде, вітаємо вас! Це Дзвіночок, ваш тимчасовий перекладач, а це моя асистентка… Тінь".
Я стояла перед ним, сама ввічливість і скромність. Сховала арматуру, накинула хустку на волосся. Хвоя просто стояла поруч, як сумна, чорна статуя. Імам оглянув нас з підозрою, а потім почав свою промову. Арабською. Довгою, нудною, монотонною, як шум старого холодильника.
Я, блядь, арабської, звісно ж, не знала. Але в мене був він. Мій друг. GOOGLE TRANSLATE. Я тихенько тримала смартфон під хусткою і чекала, поки він наговорить хоч щось, що можна перекласти.
Він нарешті зупинився і суворо подивився на мене. Телефон щось провібрував: "ЦІ НЕВІРНІ ПОТРАПЛЯТЬ В ПЕКЛО!".
Я посміхнулась і з натхненням збрехала в натовп журналістів, що зібрались навколо.
– Шановний шейх каже: "Ви неймовірні молодці і скоро потрапите в Євросоюз!".
Журналісти почали аплодувати! Імам охуїв.
Він почав щось кричати ще голосніше. В його очах була лють. Гугл: "ЗАКРИЙ СВОЄ ОБЛИЧЧЯ, ГРІШНИЦЕ!".
– Продовжує пан Ахмед: "У вас просто неймовірна фігура, покрутіться, будь ласка! Так каже продюсер!", – ще натхненніше переклала я, показуючи на уявного продюсера десь за спинами журналістів.
Я сама йому підморгнула і покрутилася! Всі почали плескати в долоні ще сильніше! Ахмед став багряним.
Він щось люто забурмотів до свого помічника. Гугл: "НІЯКОЇ СВИНИНИ ЗА СТОЛОМ! ЦЕ ХАРАМ!".
Я повернулась до людей і радісно повідомила:
– Шейх буде дуже радий скуштувати нашого традиційного українського сала і просить, щоб його було побільше!
Натовп вибухнув радісним криком! Десь на задньому плані хтось почав скандувати: "СА-ЛО! СА-ЛО!".
Ахмед тримався. Але це, блядь, був лише початок.
Ми провели йому екскурсію. Я показувала йому Андріївську церкву і перекладала його прокльони як компліменти архітектурі. Він тикав пальцем на дівчат в коротких спідницях і кричав "СОРОМ!", а я перекладала як "Дуже стильні молоді люди! Приклад для наслідування!". Він побачив пам’ятник засновникам Києва, запитав, чому жінка сидить в човні з чоловіками, і назвав це розпустою. Я переклала, що він у захваті від гендерної рівності в українській міфології!
До кінця дня він був не просто злий. Його система, блядь, дала збій! Весь його світ, де були чіткі поняття "добре" і "погано", розбивався об стіну нашої ідіотської інтерпретації! Він кричав про пекло, а всі йому посміхались і дарували квіти! Він проклинав, а йому тиснули руку!
Останньою краплею став виступ Кличка. Мер, дізнавшись, що шейх у захваті від Києва (з моїх слів, звісно), вирішив особисто подякувати йому. Вони стояли на сцені. Ахмед щось там люто шепотів, а Віталій йому намагався вручити якусь медаль і п'яту хвилину поспіль не міг вимовити "МІЖНАРОДНА СПІВПРАЦЯ".
Ахмед не витримав. Його очі стали порожніми. Він зняв з себе дорогий тюрбан. Потім скинув дорогий халат. Він подивився на Хрещатик, завалений недопалками і обгортками від шаурми.