– Аллах… – прошепотів він так, щоб почув лише я. – Аллах дав мені знак… Цей світ загруз у смітті. У фізичному смітті… Я маю очистити його. Для нього! Це моя місія!
І він, блядь, пішов. Він взяв якусь гілку і почав підмітати тротуар! Безкоштовно! Як святий, сука, двірник!
***
Я стояла в кабінеті мера. Кличко був щасливий. На міжнародній арені тріумф. Єгипетський шейх полюбив Київ настільки, що став волонтером-прибиральником. Він вирішив віддячити мені.
– Пані… е-е-е… Дзиґа! – урочисто прогудів він. – За ваші… за ваші ви-видатні успіхи у… сфері… інк-лю-зю-клю-зі… е-е-е… ін…клюз-з-зів… За оце всьо!
Він знову завис. Хвилина. Дві. Потім махнув рукою.
– КОРОЧЕ, ЗА ПАНДУСИ ДЛЯ БІЛОК! Нагороджується…
І він повісив мені на шию якусь блискучу, дешеву, але дуже, блядь, приємну МЕДАЛЬ. "За розбудову міста", чи щось таке.
План Вельможі? В сраку. Шейх не збожеволів. Він просто знайшов новий сенс життя – прибирати Київ. Вельможа буде незадоволена. Напевно, знову скине в колодязь. Але мені було похуй. У мене була медаль від мера. І це, сука, був мій особистий тріумф. На якийсь час.
Я увірвалась в штаб, на грудях дзвеніла моя перша, чесно зароблена, державна медаль. "ЗА ПАНДУСИ ДЛЯ БІЛОК!" – подумки проголосила я, але мій тріумфальний крик застряг у горлі.
Бо у штабі був… ПАНК-РОК!!!
І не просто панк-рок! Це, блядь, була ВОНА! Моя Володарка! Моя Богиня! Вельможа стояла посеред кімнати з роз'їбаною старою бас-гітарою і грала! Це було божественно! Вона брала три, сука, дисонансних, брудних, ріжучих слух акорди, з виглядом тотальної байдужості, і співала. Співала своїм замогильним голосом щось незрозуміле, але, я впевнена, геніальне. Щось про тлінність мівіни, екзистенційний жах пацюка і смерть ілюзій. На її обличчі вперше з'явилась ЕМОЦІЯ! Чистий, незамутнений, деструктивний, панковський похуїзм! На старому ноутбуці поруч був відкритий її стрім на Twitch під ніком Phill Pro. Дивилось її... три людини. Напевно, я, Хвоя і пацюк з-під плінтуса.
Це. Було. Найкраще, що я бачила в своєму житті! Я впала на коліна! В моїх очах стояли сльози обожнювання. Я молилася!
– В.С.А.С.!!!! – вичавила я з себе, відбиваючи рукою поклони в римському салюті.
Хвоя, побачивши це, теж надихнулась і спробувала долучитись. Вона обережно підняла стару акустичну гітару, що стояла в кутку, і… закашлялась прямісінько в її резонаторну дірку! *Кхе-кхе-БРУНЬ!* Гітара видала жалібний, розстроєний звук. Прекрасна гармонія.
Музика скінчилась. Вельможа зняла гітару і знову перетворилась на гранітну статую.
– Дякую за фідбек, – промовила вона, дивлячись на екран ноутбука. – До справи. У нас гість. Особливий.
Вона розвернула до нас ноутбук. Там була пика Такера Карлсона.
– Ця руда, самовдоволена американська свиня. Прилітає сюди шукати… нацистів. Ваша місія, – вона втупилась у мене своїм крижаним поглядом, – довести йому, що ТУТ. НЕМАЄ. ЖОДНИХ. НАЦИСТІВ. Зрозуміло?
Звісно ж, я, блядь, все зрозуміла! Не так, як треба! Мозок генія (тобто мій) відразу переклав її завдання: треба було довести це настільки тупо, гротескно і переконливо, щоб ніхто, курва, ні на секунду не засумнівався. ТРЕБА БУЛО ВДАРИТИ ПО СТЕРЕОТИПАХ ФАРСОМ!
***
– План такий, – сказала я Хвої, коли ми викрадали стару, прогнилу "Волгу". – Ми зустрінемо його… стильно.
Ми перефарбували "Волгу" в колір веселки. На капот ми міцно прикрутили велетенське гумове ДІЛДО, так, щоб воно коливалось під час руху. А з вікон на повну гучність, розриваючи динаміки, валив ремікс "Gachi-Muchi" з українськими народними мотивами! Це була, блядь, бойова колісниця толерантності!
Ми зустріли його біля виходу з терміналу аеропорту. Він вийшов зі своїм самовдоволеним, здивованим їбалом і застиг. Перед ним стояли дві дівки біля райдужного таксі з гумовим членом на капоті. Я вийшла назустріч і урочисто вказала йому на пандус, зроблений згідно мого указу – з гілочок і з годівничками!
– ВЕЛКАМ ТУ ЮКРЕЙН, МІСТЕР КАРЛСОН! АС Ю КЕН СІ, ВІ ХЕВ Е-Е-Е… І-ІНК… КЛУ… І-КЛЮ-ЗЮ-ВІСТЬ… КОРОЧЕ, ДОСТУПНІСТЬ, БЛЯДЬ!!! ФОЛЛОУ МІ!
Потім була екскурсія. Я показала йому дитячий садочок, де два наших старих знайомих алкаші за пляшку "Бояришника" вдягнули форму НАТО і з пластиковими автоматами показували дітям, як треба "стріляти за демократію і права меншин".
Далі – ангар під Києвом. Ми завели його туди, і він побачив її! Наша подруга-електрошокер! Зоряна, язичниця, людина-блискавка! Вона сиділа в старому кукурудзнику в шкіряному шоломі пілота, її тіло ледь-ледь іскрило.