і від блимання у мене сіпається ліве око, а пацюк під плінтусом почав танцювати тектонік
На фоні бубнить телевізор. Там якийсь російський канал (щоб поржати). Сидять в студії ті двоє зелених гуманоїдів, яких наші ще не поміняли, і перелякано кліпають очима. А ведучий, з пикою, як розварена дупа, верещить: "Ви посмотрітє! Еті нацисти даже сваїх інапланєтян мовє нє научілі! Ми їм гаварім скажи па-ля-ни-ця, а оно булькаєт! Вся Україна на своїм нарєчії гаваріть разучілась!". Ідіоти, бля.
Вельможа. Моя Богиня. Вона залізла у стару шафу. Там, серед молі і старих пальто, вона примотала синьою ізострічкою до швабри китайський мікрофон за 25 гривень.
– Ці оптимістичні виродки, – прошипіла вона з глибини шафи, налаштовуючи ноутбук, що працював на дровах. – Колядники... Вони прийдуть. І їхні фальшиві співи зіпсують мій запис. Я пишу панк-рок кантату про смерть щура в трубі опалення. Мені потрібна тиша. Зробити так, щоб цей дім вважали проклятим. Хочу абсолютної, гнітючої тиші. І щоб ніхто не зайшов!
ЗАВДАННЯ ВЕЛЬМОЖІ!!!!
Моє серце тьохнуло, а між ногами стало так волого, що там можна було сміливо висаджувати, блядь, ялинки!
— Буде виконано, моя Пані! Слава активістам, смерть ворогам і колядникам! Жодна сука не пройде! Я влаштую їм тут Армагеддон! – заверещала я, кидаючи руку з арматурою до сонця так рвучко, що іржавий кінець пролетів в міліметрі від єдиної лампочки на стелі, змусивши її гойдатися.
Це був мій «Міцний Горішок», помножений на «Один Вдома», але під кислотою! Штаб – це мій хмарочос Накатомі, блядь! А я – Брюс Вілліс, тільки з цицьками і без взуття!
– Хвоє! – гаркнула я. – Ти будеш моїм негром! Ну, тим поліцейським з рацією, що сидів надворі і жував пончики! Вали в будинок навпроти, ось тобі телескоп (спиздила в школі) і рація (вкрала в охоронця АТБ). Будеш моїми очима!
– Бути негром… у цьому білому снігу розпачу… це так символічно… чорна пляма на білому сарані… – прохрипіла Хвоя, взяла рацію і пошкандибала геть.
Я роздяглась по пояс і полізла у вентиляцію. А в квартирі… в квартирі я залишила ЇХ. Пастки.
П’ятдесят? ТА ТУТ ЇХ СОТНЯ, НАХУЙ! Я використала все, що знайшла на смітнику і в коморі Вельможі!
І почалось…
Стук у двері. Глухий, важкий.
– Електрікі! Откривайтє, там щиток іскріт!
Два сині як ізолента майстри завалюються в коридор. Перший робить крок і… ХРЯСЬ! Наступає на дошку з цвяхами, яка катапультує йому в лоб банку з зеленкою!
– АЙ БЛЯ! – кричить він і хапається за дверну ручку в кімнату. А вона – підключена до фази!
– ААААА!!! ПЕТРОВИЧ! ЕТА ФАЗА!
Петрович, п’яний в гімно, відпихає його:
– Ти дурак, Сірьога! Вазьми за краний провад!
Хапає червоний дріт, що звисає зі стелі. БЗЗЗЗЗТ!!! Його трусить як в припадку!
– ПЕТРОВИЧ!!! ЦЕ ТЕЖ ФАЗА!!!
Він падає, зачіпає ногою розтяжку – на них зі стелі падає сітка з іржавими гантелями! Вони пробують встати, опираються на стіну – а вона в КЛЕЇ! ЧВАК! Прилипли! Намагаються віддерти руки – падають штани, бо я підрізала резинки! Сірьога кричить: «МАМА, ГДЕ НОЛЬ?! ЗДЕСЬ ОДНА ФАЗА!!» і наступає на граблі, які б'ють його по яйцях так, що він співає високим сопрано! Петрович повзе по підлозі, а вона намазана салом! Він котиться як боулінг-шар, збиває вішалку, на нього падає відро з мазутом! Фініш! Лежать, курять, плачуть.
Дзижчання в рації:
– Дзиґо… об'єкт біля дверей… Посильний… Душа її рожева, як мрії ідіота… але доля її чорна… Кхе-кхе…
Стукіт. Ніжний голосок: «Нова пошта! Доставка!».
Відчиняються двері (я залишила їх наживками). Заходить дівчина-кур’єр. Років 20. Косплеєрша! В костюмі анімешної лисички, з вушками і хвостом, блядь! І, судячи з того, як цей хвіст підозріло стирчав і не тримався на ремені, це був не просто елемент костюму, а глибока, сука, інсталяція прямісінько в її чакру, якщо ви розумієте, про що я. "Поштарі знають, як зайти з тилу" – подумала я.
– НЯ! Вам посилоч… – починає вона.
І наступає на першу плитку. КЛАЦ! Плитка провалюється, звідти вистрелює пружина з мукою! ПУФФФ! Вона біла!