В тебе жінка чорноброва,
А в мене доля лиш херова.
Дрон летить до нас в вікно,
Знімемо про смерть кіно.
Бах!
Щедрик-ведрик,
Усі ми лиш нулик,
В коді помилка,
Життя – це несилка.
Ти лиш піксель,
Сраний шніцель,
Впав Кличко у синій лід,
Ось такий от Новий Гід…
Кхе-кхе-кхе… С Новим Гадам…»
Я озираюся. Хаос. Руїна. Прекрасно.
І тут мій погляд падає на тумбочку.
ВАЗА.
Срана китайська ваза Вельможі. Стоїть. Неушкоджена. Навколо неї дірки від куль, плями крові, шматки дідів морозів, а вона стоїть, сука, блищить! Я її зберегла!
Відчиняється дверцята шафи. Звідти виповзає Вельможа. З мікрофоном. На обличчі – грим а-ля «The Crow» і повний дзен. Вона дивиться на цей пиздець.
– Звукоізоляція була непогана, – каже вона своїм загробним голосом. – Тільки в кінці хтось крикнув «сосиска» не в тональності. Але для панку підійде.
Вона бере з тумбочки вазу, дивиться на неї… і спокійно кидає на підлогу.
ДЗИНЬ!
– Вона мене дратувала. Занадто ціла для цього вечора. Йдемо їсти мівіну. Олів’є не заслужили.
І я розумію… Що це найкращий Новий Рік у моєму їбанутому житті! В.С.А.С. непереможний! Слава Хаосу! Пандус для Санти ми так і не побудували!