– Треба тікати! – раптом прошипіла Хвоя, смикаючи мене за рукав. – Моя інтуїція підказує, що зараз нас або затопчуть, або обісруть. Або і те, і інше. Це надто банально для моєї смерті.
Ми рвонули звідти, наче за нами гналась вся кінна армія Будьонного!
***
Штаб. Запах поразки. Він був ще гірший, ніж запах мівіни. Вельможа сиділа до нас спиною, дивлячись у своє вікно на смітник.
– Отже, – промовила вона крижаним голосом, не обертаючись. – Ви не просто провалили місію. Ви створили мені політичного конкурента. У вигляді голубів. Такого не було навіть в моїх найгірших прогнозах.
– Моя пані, це було непередбачувано! Форс-мажор! Вони…
– Мовчи, – обірвала вона. – Будь-яка некомпетентність має бути покарана. Інакше у Всесвіті порушується баланс.
Вона ліниво, кінчиком туфлі, натиснула на якийсь виступ на підлозі.
*КЛАЦ!*
Підлога під моїми ногами зникла! Я з вереском полетіла вниз, в темряву, чуючи поруч крик Хвої, схожий на скрип незмазаних дверей. М'яке, огидне "плюх!". Ми впали у щось холодне і смердюче. Колодязь. З-під води виринули кілька пар жовтих очей і полізли до нас.
– Крокодили? – прошепотіла Хвоя, її голос тремтів. – В київському підвалі? Це так… постмодерністськи.
ПІЗДЄЦ! НАС СКИНУЛИ В КОЛОДЯЗЬ З ЙОБАНИМИ КРОКОДИЛАМИ! Це кінець! Вельможа нас зрадила! Моя любов, моя богиня... Я в розпачі почала молотити воду руками, намагаючись відбитися від лускатої тварюки, що вже відкривала пащеку.
Але тут Хвоя зробила те, чого я не чекала. Вона випросталась, набрала в груди повітря і почала ЧИТАТИ.
– О, лускатий брате мій у прірві безнадії! Чи бачиш ти у снах зелений Ніл? Чи серце хижака в твоїх грудях болить від екзистенційної нудьги-и-и-и-и?..
Крокодил, що плив на мене, зупинився. Він тупо дивився на Хвою. Його очі, повні вбивчої люті, раптом почали наповнюватися смутком. Інший крокодил, що підпливав до Хвої, раптом голосно зітхнув і пустив бульбашки. Вони завмерли. Поезія Хвої була настільки депресивною, настільки, блядь, безпросвітною, що вона ввела хижаків у стан тотальної апатії!
– Лізь! Швидше! – прошипіла я, побачивши свій шанс.
Використовуючи завмерлих крокодилів як сходинки, ми, брудні, мокрі і смердючі, видряпались нагору. Ми вижили.
***
Коли ми вилізли з діри в підлозі, Вельможа все ще сиділа на своєму місці, ліниво помішуючи нову порцію локшини. Вона подивилась на нас, мокрих і брудних, як на набридливих мух.
– А, це ви. Я думала, ви там хоч на тиждень затримаєтесь. Ладно. Є нова місія. Ще глобальніша.
НОВА МІСІЯ? Після крокодилів?! Моя відданість знову спалахнула, як пожежа на нафтобазі!
– Слухаємо, Пані! – видихнула я.
– Голуби – це минулий етап. Дрібно. Ми вдаримо по всій Європі, – сказала вона і кинула на стіл газету. На першій шпальті: «НАЦІОНАЛЬНИЙ ВІДБІР НА ЄВРОБАЧЕННЯ!».
– Ви поїдете туди, – наказала Вельможа. – У вашу пісню ми вмонтуємо 25-й кадр. Гіпнотичний. З моїм обличчям і написом «ПОВНА КАПІТУЛЯЦІЯ». За три хвилини вся Європа стане на коліна. Телеголосування забезпечить вам перемогу, а мені – контроль над усім континентом.
ЄБАААААТЬ, ТАК ЦЕ Ж ЩЕ ГЕНІАЛЬНІШЕ ЗА ПИРІЖКИ! Гіпноз! Мистецтво! Євробачення!
– Але з чим ми поїдемо? – запитала Хвоя. – З моїми віршами про смерть?
– Ні, – Вельможа вказала на куток.
Там, в картонній коробці, рохкало маленьке рожеве ПОРОСЯ. А поруч стояв авоська з величезними, як торпеди, КАБАЧКАМИ.
– Ось ваші інструменти. Ви маєте підкорити Європу за допомогою цього. Виступ має бути авангардним, незрозумілим і травмуючим. Щоб ніхто не запідозрив підступ. Тепер ідіть. В мене обід.
І ось ми йдемо. Я несу під пахвою живе, верескливе порося. Воно тепле і намагається лизнути мене в підборіддя. Хвоя понуро тягне сітку з кабачками. Наш шлях лежить на національний відбір Євробачення. Ми йдемо підкорювати світ, маючи з собою лише свиню, овочі і безмежну, сука, віру в геніальність нашої божевільної лідерки. Європа навіть не знає, яка насолода на неї чекає
Наша група. Наше дітище. Наш шлях до світового панування. Ми назвали її «Смерічка в огні». Це, блядь, мало бути геніально! Суміш турбо-фольку, індастріалу і передсмертних хрипів. Я – на вокалі і перформансі. Хвоя – на кабачках. Так-так, вона витягала з цих довгих зелених хуїв такі меланхолійні, такі протяжні звуки, наче десь у пеклі плаче самотній кит. А він… Порося. Наш головний козир. Ми назвали його Зеник. Він був на бек-вокалі (його рохкання і вереск ідеально лягали на ритм) і на головній ударній установці. Його прив'язали ременями до барабану, і він бив по ньому копитцями в такт нашій пекельній симфонії. Це був авангард, якого ще не бачила сцена Євробачення!