Хвоя, стоячи поруч, дивилася у вікно і меланхолійно промовляла:
– Життя – це 404 помилка у коді всесвіту... і ми лише баги, що чекають на видалення... кхе-кхе...
Кілька очкариків підняли голови. Здається, їм сподобалось. Поганий знак.
– Отже! Наш перший конкурс на довіру! – закричала я. – Стрибки в мішках! Але не простих! Наша траса пролягатиме ЧЕРЕЗ СЕРВЕРНУ!
Спочатку вони дивилися на мене як на божевільну. Але потім один, найсміливіший, підняв руку.
– А роутери чіпати можна?
– Можна і треба! – скомандувала я.
ЦЕ. БУВ. ХАОС!!! Десятки айтішників в мішках з-під картоплі почали стрибати між стійками з блимаючими серверами! Серверна загула, як розлючений вулик! Вони зносили кабелі, вдарялися об шафи, від чого по екранах бігла брижа! Один чувак випадково висмикнув головний кабель живлення, і на кілька секунд все затихло. Я бачила в їх очах страх. Страх і… дикий, первісний захват! Потім світло увімкнулось знову, і вони з радісним ревом продовжили свою руйнівну гонку.
Далі – більше!
– ПЕРЕТЯГУВАННЯ КАНАТУ! – оголосила я, витягаючи величезну бобіну з блискучим тонким кабелем.
– Та це ж оптоволокно! – викрикнув якийсь бородань. – Його не можна…
– Можна, якщо заради команди! Розбивайтесь на два табори! – гаркнула я.
Вони поділилися. З одного боку – фронтендщики, з іншого – бекендщики. Одвічна битва! Вони вчепилися в ніжний, дорогий кабель і почали тягти! Їхні обличчя почервоніли від напруги, вени на лобах здулись! Це було прекрасно! Вони руйнували інфраструктуру власної компанії, сміючись! Нарешті, з сухим, порнографічним тріском, кабель розірвався! На півсекунди запанувала тиша, а потім обидві команди вибухнули переможним криком і почали обійматися! Що, блядь, відбувається? Вони мали б ненавидіти один одного за зірваний дедлайн!
Але в мене залишався останній козир.
– А тепер… МЕТАННЯ КОМП’ЮТЕРНИХ МИШОК НА ДАЛЬНІСТЬ!!! З вікна двадцятого поверху!
Ось воно! Прояв чистої агресії! Знищення робочого інструменту! Це мало спрацювати!
Вони вишикувались у чергу до відкритого вікна. Кожен з азартом розмахувався і кидав свою мишку в безодню. Снаряди летіли, як шрапнель, падаючи на припарковані внизу машини. Я чекала на крики, на роздратування. Натомість, вони, сука, робили ставки і вболівали!
І тут настала його черга. Маленький, худющий програміст на Java, імені якого ніхто не знав. Він взяв свою мишу. Розкрутив її над головою, як пращу Давида. Його тіло напружилось. Він видав якийсь дикий гортанний звук… і кинув.
Історія, блядь, робилася на наших очах. Ця миша… вона полетіла не вниз. Вона, підхоплена якимось дивним потоком вітру, полетіла ВГОРУ І ВДАЛЕЧІНЬ. Як балістична ракета. Як прокляття, випущене на цей світ. Вона летіла над містом, крихітна чорна цятка на тлі неба. Вона пролетіла кілометр. Два.
І потрапила.
Прямо в голову. Головному голубу-революціонеру, що саме в той момент виголошував полум'яну промову з трибуни, нашвидкуруч збитої на даху Верховної Ради. Снайперський, сука, постріл! Король голубів з фольгою на голові з глухим стуком впав з трибуни. Навколо його бездиханного тіла почалася паніка. Їхня молода демократія похитнулась!
Я обернулась до офісу, щоб побачити жах на обличчях айтішників від скоєного. Але я побачила лише чисте захоплення. Вони підхопили цього снайпера-програміста на руки і почали його качати! «MVP! MVP! MVP!» – скандували вони!
А потім завібрував мій телефон. І у Хвої.
Це був повний, абсолютний, нищівний провал.
Наші конкурси зняли на телефони. Відео з назвою «Найепічніший корпоратив в історії» розлетілися по всьому інтернету. Хештег #СтресіРадість вийшов у топи твіттеру! Нам дзвонили. Google. Microsoft. Amazon. Якісь невідомі мені контори. Всі, БЛЯДЬ, хотіли, щоб ми влаштували їм такий самий тімбілдінг! Ми стали найбажанішими івент-менеджерами країни!
Ми йшли з офісу під овації вдячного планктону. Вони обіймалися, ділились враженнями і були, сука, ЄДИНОЮ КОМАНДОЮ, як ніколи раніше.
Я несла в душі порожнечу.
– Хвоє… ми… ми ж хотіли їх знищити. А ми зробили їх сильнішими. Ми, блядь, створили ідеальний тімбілдінг!
Хвоя, дивлячись кудись у вечірнє небо, де, можливо, саме зараз відбувалася боротьба за владу в голубиній республіці, тихо промовила:
– Ми хотіли запалити пожежу ненависті… а натомість стали запальничкою для їхніх веселощів. Шлях до пекла вимощений нашими провалами. Це… прекрасно.