Я читаю листа Головіна. На аркуші, вирваному з польової книжки, написано:
«Прошу не затримуватися жодної години, бо через деякі неприємні обставини я не можу залишатися тут зайвої хвилини. 28 вересня на нас напала банда Джантая в кількості близько п'ятдесяти чоловік. Банду відбили з втратою для нас одного верхового коня з спорядженням. Захопили у банди одну гвинтівку. Вбили одного бандита, а кількох поранили. Сьогодні, 30 вересня, банда знову повторила напад, але ми його відбили. Думаю, що в недалекому майбутньому банда знову нападе з сильнішим складом. Жду якнайшвидшого вашого повернення.
З привітом Головін».
Поки ми укладаємо в'юки, Нургаджа з Михайлом Набоковим піднімаються з рантклюфта на льодовик і підганяють коней, яких пригнав Нургаджа. Виносимо наверх речі, в'ючимо коней, і караван сходить вниз по льодовику.
У повітрі густий туман, мрячить дощ; камінь і лід слизькі. З льодовика в долину біжить суцільний потік. Внизу широко розлився Інильчек. Ми повільно спускаймося в долину і обережно переходимо вбрід річку. Коні ледве встояли проти навального натиску потоків. Насилу досягаємо лівого берега.
Раптом Коляда різко повертає голову назад.
— Сті-ій! — кричить він схвильовано і повертає коня назад до річки.
Біля берега стоїть кінь молодого Набокова. Вершника на ньому нема. По воді швидко пливуть якісь речі. Там же й Михайло, його збило потоком і понесло. Вода то втягує його вглиб, і тоді він зникає з очей, то викидає на поверхню. Зараз Набоков чудом вибився до групи берегових каменів і затримався за виступ одного з них. До нього вже біжать на допомогу Багмут, Редак, Нургаджа…
Кінь — розумна тварина, він сам підходить до обмілини біля каменів, повертає до хазяїна голову і жде, поки той сяде в сідло. З Михайла тече вода, обличчя його посіріло, сам він весь тремтить, зуб на зуб не попадає. Але найсумніше для нього — втрата всіх речей і батьківського кожушка, якого старий залишив йому на льодовику.
Під'їжджаємо до бази. Людей не видно. Всі на постах.
Головін розповідає про сутичку з бандою.
— Три дні тому я відправив двох бійців униз по долині для спостережень. На правому схилі хлопці помітили три юрти, яких раніше не було. Стали під'їжджати, гвинтівки взяли на всякий випадок напоготів. Під'їхали метрів на двісті, як раптом із юрт давай по них палити. А ранком тут з'явилось чоловік п'ятдесят, якщо не більше. Добре, що ми помітили вчасно, відбилися. Вчора знову з'явилися, правда, на цей раз ми їх зразу відігнали. Але завтра, думаю, ще завітають. Адже знають, що нас тут жменька.
Ми переходимо в розпорядження начальника прикордонного загону. Багаття палити заборонено. Коні відведені в скелі за табір. Скрізь розставлені пости, і кожному з нас вказано місце на випадок нападу.
Ніч минає спокійно. А на світанку ми залишаємо негостинний Інильчек і, готові зустріти засаду, обережно переходимо знову через високий перевал Тюз і спускаємося до Сариджасу.
Тут наші шляхи з прикордонниками розходяться. Їм ближче до своєї застави через перевал Ашутер і долину Баянкол, а ми повернемо звідси на захід, униз по Сариджасу до долини річки Оттук.
Шиманський і Лазієв. фотографують нас на прощання в загальній групі, і ми, потиснувши міцно один одному руки, роз'їжджаємося.
— Всього вам найкращого, товариші прикордонники! Дякуємо за допомогу.
Шкода, звичайно, що нам не вдалося здійснити свого наміру і ще раз пройти до Хан-Тенгрі. Але ми їдемо з Тянь-Шаню не без результатів. Маршрут по Південному Інильчеку до Хан-Тенгрі і умови пересування в цій найбільш труднодоступній частині Небесних гір вивчені. Нам ясно, що з великими дослідницькими завданнями сюди можна йти тільки після старанної підготовки. Потрібна серйозна матеріальна база, пристосовані до роботи в горах дослідницькі прилади, перевірене альпіністське спорядження, великий в'ючний транспорт.
Потрібен старанно відібраний склад учасників, що відповідав би своїми знаннями завданням експедиції, придатний до суворих умов похідного життя на великих висотах.
… Центральний Тянь-Шань залишається позаду.
— А знаєте, товариші, я, здається, по-справжньому полюбив гори, — говорить Багмут. — Мабуть, займуся альпінізмом. Як думаєте — будуть люди?
— Я також думаю, що це не остання моя подорож у гори, — підтримує його Коляда. — І ще я напишу симфонічну поему про гори… Я вже чую її…
З багатими планами і з надією, що розстаємося ми ненадовго, залишаємо Небесні гори.
До побачення, суворий і прекрасний край! До скорої зустрічі!