Ми стараємося триматися середини льодовика, де тріщин менше. Сонце пече нещадно, ноги глибоко провалюються в мокрий сніг. Іти трудно.
Важко дихаючи, підходимо, нарешті, до лавинних язиків, розташованих біля схилів. Тут трохи легше. Сніг тут густіший, під ногами відчувається опора. Але це небезпечна частина шляху, вже починаються лавини, так і жди, що на нас обрушиться могутній каскад снігу. Пробуємо прискорити ходу, але сил не вистачає. Хоча б маленька ділянка рівної поверхні, вкритої тугим снігом, щоб дати серцю кілька хвилин відпочинку. Але такого місця ніде не видно, і мріяти про нього не доводиться.
Навпаки, крутість льодовика різко збільшується, на його поверхні виростає хаос льодяних громад. Між ними зяють чорні глибини проваль.
Денна спека скоро скінчиться. Сонце заходить, на льодовик лягають тіні; сніг і лід набирають мертвенно-сірого кольору. Як і скрізь у глибоких долинах з високими і крутими схилами, швидко настають повні сутінки.
— Треба засвічувати ліхтарі, — каже Франц.
Світло їх то освітлює невеликі площадки біля самих ніг, то вихоплює з темряви льодяні громади. Здається, що ці льодини починають хилитися і ось-ось обрушаться… Йдемо дуже повільно, прощупуючи шлях льодорубами, щоб не посковзнутися і не полетіти в провалля, вирубуючи східці або зачепки для рук. Вдариш льодорубом і довго чуєш мелодійні, хрустальні звуки відбитого льоду, що летить в глибини тріщин.
Льодопад ще триває на заході, а на сході, проти нас, на найближчому боці Хан-Тенгрі, піднімається сніговий схил. Це початок льодовика, по якому ми весь час ідемо. Пересікаємо цілу сітку тріщин і по затверділому від вечірнього морозу сніговому містку переходимо на схил.
Мороз дужчає. Неможливо надовго зупинятися, зразу ж починають мерзнути ноги. Зате сніг добре підмерз, іти трохи легше.
— Вже близько, — підбадьорює Цауберер.
З нетерпінням чекаємо тієї хвилини, коли, нарешті, дійдемо до першого бівуаку.
Незважаючи на пізні сутінки, стає трохи світліше. Схили відходять, вузька льодовикова долина розсувається в широкий сніговик, попереду видно пониження гребеня, що з'єднує північно-західний відріг Хан-Тенгрі з сусіднім на заході піком. Праворуч від нас неясним силуетом нависає громада вершини Хан-Тенгрі.
Йдемо мовчки. Навколо тихо. Раптом тишу розриває страшенний рев лавини. Вона довго рокоче в темряві; поступово гуркіт її завмирає. Нерви наші напружені до краю. Ось уже десять годин ми в дорозі. Чи довго ще? Несподівано зовсім близько лунає знайомий голос:
— Сю-ди-и-и!
Наближається вогник ліхтаря, і в слабкому світлі показується обличчя Тюріна. Ми в першому бівуаку. Сиротливо стоїть напівзарита в сніг маленька палатка.
Тюрін дивиться на нас одночасно радісно і тривожно.
— Ми вже збиралися іти шукати вас, — каже він. — Умар-алі побачив ваші вогники…
Носії ставлять ще кілька палаток. Тюрін ходить біля примуса, стараючись зігріти чай. Але нам не до чаю. Всі поспішають влізти в палатки і забратися в спальні мішки.
… В целулоїдне око палатки проникає тьмяний світанок. Я вилізаю з палатки. Слідом за мною вилізає Франц.
— Що, — каже він, — кортить познайомитися ближче?
Разом дивимося на вершину Хан-Тенгрі. Звідси обриси її здаються зовсім іншими, — вершина не схожа на той пік, який ми бачили раніш. Замість монолітної гостроверхої піраміди з рівно висіченими гранями, перед нами сильно розчленовані громади з випнутими ребрами, опушеними снігом. Неможливо визначити, де саме голова піраміди, тому що скелі, які виступають перед самою вершиною, псують перспективу, і ми не знаємо, передня чи задня з них є найвищою точкою.
На захід круто обривається скеля з мармуру. Тут, звичайно, не пройти. Але про решту схилів цього, мабуть, не скажеш. Далеко вверх під мармурові виступи, що знаходяться біля самої вершини, йдуть снігові схили, які здаються нам цілком доступними. Серце у мене радісно б'ється.
Наводжу бінокль, і все зразу стає іншим… Перед очима виростають круті снігові схили і ще крутіші суворі скелі. Ні, сходження буде важким. Ці страшні скелі, лід і сніг безжалісні: один непевний рух — і легко розпрощатися з життям… Значить, треба ощадливо тратити сили, зважувати кожний крок, обдумувати кожний відрізок шляху.
Із палаток вилізають інші товариші. Франц показує рукою вверх.
— Он чорні скелі, бачите? Там наш другий бівуак.