Товариші з кіногрупи зняли перші етапи сходження і вище вже не йдуть. Ми прощаємося з ними і вирушаємо вгору. Шлях лежить спочатку через велике фірнове поле, а далі — по крутому сніговому схилу. Фірн ще твердий, ранок ясний, почуваємо себе бадьоро. Та чим вище ми піднімаємося, тим крутішим стає схил, тим важче нам іти. Сніг стає м'якшим, але місцями він пухкий і легкий, а подекуди спресований, ніби лід. І ми прощупуємо шлях льодорубами, час від часу змінюючи напрям, вирубуємо опори для ніг. Коротше кажучи, ми переборюємо ті самі труднощі, з якими вже добре знайомі Шиманський, Цауберер і Головко.
Йдемо по найбільш пологій ділянці, але її крутість не менша ніж п'ятдесят п'ять градусів. Висота тут перевершує вже 5500 метрів. Важко дихати. Через кожні двадцять-двадцять п'ять кроків доводиться зупинятися: шалено б'ється серце. У багатьох починається головний біль. Особливо погано почувають себе носії. Всі вони скаржаться на «тутек» — гірську хворобу — і настійливо вимагають відпустити їх вниз.
Але цього ми не можемо зробити. Необхідно піднятися хоча б до другого бівуаку. Там сьогодні ми повинні заночувати.
Франц упевнено веде нас в цей, як він каже, «табір № 2». Але вже немає сил. Чи дійдемо?
Сонце нестерпно пече, і дальший шлях стає надзвичайно тяжким.
Раптом налетів вітер, насунулись хмари і закрили густою пеленою сонце. Погода різко змінюється. Зразу ж стає холодно, вверх по схилу побігли струминки снігу, почався поземок. Вітер дме нам у спину, йти стає легше.
Незабаром із снігу показуються виступи скель. Ми досягли мети. Тут Шиманський, Головко і Цауберер залишили брезентовий мішок, а в ньому — тюки з високогірною палаткою, продукти для шляху назад, фотоплівка, теплі речі. Це й є «табір № 2».
Вже темно. Франц напружено вдивляється, потім обличчя його змінюється, і він занепалим голосом заявляє:
— Мішка нема.
— Снігом занесло, — кажу я спокійно.
Засвічуємо ліхтарі і починаємо шукати. Вітер стає сильнішим, він безперервно гасить ліхтарі. Ми падаємо з ніг від утоми. Сил не вистачає навіть на те, щоб поставити принесену з собою палатку. Нічого не зробиш, залізаємо всі всередину полотнища, забираємося в спальні мішки і всю ніч слухаємо, як реве вітер.
Ранок застає нас змученими безсонням. У всіх пригнічений настрій, голови налиті свинцем, нудить…
Все це схоже на гірську хворобу. За весь день ніхто, в тому числі наймолодший і найміцніший з нас Боря Тюрін, не подумав встати, щоб розтопити снігу для чаю. Але надвечір самопочуття поліпшилось, усі потроху отямлюються.
Знову продовжуємо розшуки мішка, але ніяких слідів виявити не вдається. Стає ясно: його скинули штормові вітри, які кілька днів лютували в районі Хан-Тенгрі. Що ж, доводиться миритися з втратою.
Носіїв ми відпускаємо вниз у табір на Інильчеку. Вони не можуть приховати своєї радості.
Умар-алі намагається «напоумити» і нас.
— Слухай, далеко, будь ласка, не ходи. Що там треба? — показує він вверх. — Нічого немає, тільки сніг. Сніг внизу теж такий. Краще не ходи вгору. Дуже холодно, дуже небезпечно.
Ми посміхаючись слухаємо його душевні слова і дивимося на вершину: поки ще світло, треба оглянути дальший маршрут.
Тепер ми знаходимося на сніговому плечі Хан-Тенгрі. Як зійти на скельні схили вершини? Обговорюємо це питання і вирішуємо йти по північно-західному гребеню, який веде до самої вершини. Він сильно зруйнований і, як звідси здається, не дуже крутий. Правда, з-за гребеня періодично вилітають снігові вихори. Звідси їх добре видно. Значить, десь там бушують штормові вітри. Але зате на гребені нам не страшні лавини.
Добре було б за один день піднятися на вершину і повернутися сюди, до нашого бівуаку. Ми могли б іти без речей. Але це — мрія. Здійснити її неможливо. В дорозі доведеться ночувати. Йти на вершину всім, мабуть, нема рації: велика група буде дуже громіздкою. Йдемо втрьох: я, Тюрін і Цауберер.
Сутеніє. Густі сині тіні лягають на матову поверхню снігу. Небо темніє, і зірки одна за одною висипають на його чорному обрії, переливаючись, як блакитні брильянти.
Пізно ввечері, коли вже добре підморозило і на снігу утворилася міцна кірка, ми залишаємо «табір № 2». Йдемо при світлі спеціальних факелів, що застосовуються в горах. Яскраве і стійке полум'я їх добре освітлює шлях. Все частіше й частіше зустрічаються скелі, що виступають із снігу, і, нарешті, ми розрізняємо в темряві похмурий силует зубчастого гребеня. За ним виразно чути наростаюче виття вітру. Воно віддається десь глибоко внизу глухим рокотом; чим вище ми піднімаємося, тим оглушливіше ревіння і свист в розколинах скель. Підходити страшно: так і здається, що зараз вітер вирветься з-за гребеня і скине нас вниз.