— Справді, вам пощастило, Олексію Ничипоровичу, — відзначає Абрамович. — Тепер нібито все. Можна і відкочовувати звідси.
На другий день ми згортаємо табір і, нав'ючивши майно та колекції, спускаємося вниз.
Чотири години дня. Звичайно в цей час з верхів'їв вривається і дме вниз по коридору Інильчецького льодовика дуже сильний вітер. Пояснюється це різницею температур холодного повітря над величезними сніжно-льодяними покривами хребтів, льодовиків і нагрітого повітря в пониззях долини Інильчека. Вітер цей завжди з'являється на короткий час і швидко затихає. Ледве ми відійшли від Хан-Тенгрі, як він налетів навальним вихором, зриваючи зі схилів не тільки сніговий пил, але й цілі брили снігу. Борючись проти шаленого натиску вітру, караван повільно просувається по фірновому полю.
Раптом оглушливий гуркіт, немов залп важких гармат, розколов над нами повітря. Ми ясно відчули сильний поштовх, дрижання льодовика і слідом за цим різкий удар повітряної хвилі.
В очах у всіх німе запитання: що це?
Це була» гігантська лавина неймовірної сили. Ніколи мені ще не доводилося спостерігати щось подібне. Ось вона ще падає з третьої на захід від Хан-Тенгрі вершини висотою шість з лишком тисяч метрів. Здається, що рушиться і падає сама гора. Товщі снігу з страшенним ревом несуться каскадами, окутані клубами снігового пилу. Вони втягують у свій потік все більші й більші маси снігу, зносять їх зі схилу, безмірно збільшуючи і без того гігантські розміри лавини. Збиті куски льоду і каменю летять крізь снігову хмару, як осколки снарядів.
Повітряна хвиля, що неслася попереду лавини, немов затримує на мить падіння лавинного язика, потім підкидає його величезним сніговим віялом далеко за середину льодовика. Детонація викликає ще ряд великих і малих лавин, і вони одна за одною зриваються з обох схилів. Ущелина наповнюється сніговим пилом, густа снігова завіса надовго закриває льодовик.
Поступово гуркіт лавини стихає. Повільно осідає сніговий пил, далечінь прочищається. Ми зітхаємо, вдячні долі за те, що вціліли, і, з побоюванням дивлячись на навислі снігові карнизи, продовжуємо путь.
По дорозі геологам треба ознайомитися з північними схилами південного берега Інильчека. Цей берег льодовика розчленований глибокими, паралельними між собою долинами, якими у Південний Інильчек з північних схилів хребта Кокшаал-Тау течуть п'ять великих льодовиків-приток.
Найбільший із них — льодовик-притока Зірочка. Довжина його — 18 кілометрів, тобто він на 3 кілометри довший за Дих-Су — найбільший з долинних льодовиків Кавказу. За ним іде дев'ятикілометровий льодовик — притока Дикий, потім льодовик Турист на шість з половиною кілометрів, Комсомолець — 13 кілометрів і льодовик Шокальського довжиною 5 кілометрів.
Ми оглядаємо льодовики Зірочка і Дикий у бінокль, фотографуємо їх, збираємо зразки порід з морен, що виходять з льодовиків.
— Ті ж самі темні сланці, — каже Вознесенський, оглядаючи берегові схили.
Але ось відкривається просвіт у верхів'я льодовиків — приток. Геологи жвавішають. Там, на північних схилах Кокшаал-Тау, у бінокль видно гігантські товщі такого ж самого мармуру, з якого складений і Хан-Тенгрі.
У темряві підходимо з запаленими ліхтарями до льодовика Комсомолець. Величезний льодяний потік Комсомольця з страшенною силою напирає на лівий бік Південного Інильчека, видавлюючи вгору дивовижні, безформні маси льоду, йти потемки тут неможливо. Обираємо більш пологе місце і прямо на льоду ставимо свої палатки.
Ранком Вознесенський з Талею Барковим і двома носіями вирушають до льодовиків Турист і Комсомолець вивчати відслонення біля їх річища гранітних масивів, а ми переносимо наші палатки на захід, ближче до озера Північний Інильчек.
ТАМ, ДЕ НЕ СТУПАЛА НОГА ЛЮДИНИ
Годині о другій дня з боку верхів'їв Південного Інильчека показується група людей. Усі здивовані: звідси ми нікого не ждемо. Хто ж це?
— Наші! — вигукує раптом Ірушкін.
Справді, це загін Демченка. Але чому він тут? Адже загін повинен був перевалити через хребет Кокшаал-Тау на південь, знайти льодовик Кой-кап, якщо такий існує, спуститися по ньому в долину Теректи, пройти потім у долину Інильчека і повернутися до базового табору. Це далеко звідси. Що ж примусило наполегливих дослідників змінити маршрут?