ОЗЕРО ЗНИКАЄ
Настав час повернення загонів на базу. Пішов униз загін Демченка, в таборі повинні бути уже й інші загони. Закінчуємо свою роботу і ми.
Несподівано джигіт Куганбаєв приносить записку. Тривожне повідомлення: група Павелла не повернулася вчасно.
Ми схвильовані: з товаришами щось трапилося. Можливо, доведеться посилати рятувальний загін. Але всі, хто повернувся з маршрутів, знесилені, загін формувати тепер немає з кого.
Як би там не було, нам треба негайно вирушати на базу. Швидко згортаємо наші палатки і виходимо в напрямі на озеро.
Стоїть на диво ясний і тихий сонячний день. На небі ні хмаринки.
Раптом здалека до нас долітає дивне гудіння. Воно йде звідкись знизу, з глибин льодовика, весь час наростаючи. Незабаром ми почули якісь глухі удари і гуркіт, що нагадує рокіт лавин. Але ні, це не лавини. Їх ніде не видно. А гуркіт, у міру нашого наближення до озера, стає все сильніший.
— Дивіться! Дивіться! — вигукує хтось.
Над величезними пасмами льодопаду, які закривають від нас озеро, підлітають, викинуті якоюсь титанічною силою, уламки льоду, з'являється густий сніговий пил. Потім лунає гуркіт, подібний до грому.
Залишивши коней з Куганбаєвим на морені, біжимо до правого схилу біля озера, піднімаємося на скелю і, приголомшені, зупиняємося. Озеро зникло. Ми протираємо очі, але картина та сама. Нема озера. Тільки в окремих місцях вода ще поблискує серед льодяних брил. Крижини вже не плавають, мов білі лебеді, — вони осіли вниз, і між ними видніється вологе мулисте дно.
З заходу суцільною білою стіною, мов наступаючи на безводну тепер улоговину озера, стоять полчища льодяних брил. Час від часу найближчі з них починають повільно хилитися, ніби їх ззаду штовхають невидимі гігантські руки, підламуються біля основи, осідають і з гуркотом летять вниз, а над ними піднімаються хмари льодяних бризок. Всередині улоговини з величезною силою тіснять один одного айсберги, видавлюючи наверх окремі брили і кришачи їх на частини. В льодовиковій долині стоїть безперервний рев і гуркіт. Сніговий пил носиться над спустілим озером…
Води озера вирвалися з своїх льодяних оков. Але якими шляхами? Адже рівень озера був нижчий від його льодяних берегів. Проте скоро ми помічаємо, що потоки із озера ринули частково по тріщинах, частково по пустотах всередині льоду, а частково по улоговині між правим боком льодовика і схилом. Правий край льодовика страшенно подертий, на ньому розкидано безліч брил розколотого льоду. Клекочучи, потік мчав тут, заповнивши майже до самих країв широку улоговину біля схилу і несучи з собою крижини і сніг. Потоки води вирвалися на поверхню льодовика, залишивши тріщини і вибоїни.
Ми повільно і обережно пробираємося вниз по льодовику до його кінця. Долина Інильчека, на яку ми дивимося з кінця язика, невпізнанна. І річка, і все дно долини злилися в суцільний брудно-сірий потік, на якому виділяються якісь горби у вигляді безлічі валунів.
Спускаємося в долину і бачимо, що сірі горби — це не валуни, а хвилі. Вони мчать десятками річищ. Але вода на наших очах прибуває, і незабаром усі річища зливаються, заповнивши двокілометрову ширину долини від схилу і до схилу. Свинцеві гребені йдуть по її поверхні, з ревом і гуркотом перекочуючи величезні валуни.
Продовжуємо свій шлях, і раптом — несподівана зустріч: якась людина, стоячи на валуні, здалека махає нам хусткою.
— Та це ж Барков! — впізнає Ірушкін.
Трохи нижче розкинулися жовті палатки. Біля них сидять, гріючись на сонці, Демченко і Гаєвський. Нам усе ясно: загін не може перебратися на протилежний берег, до базового табору.
— Сидимо біля моря і ждемо погоди, — зустрічає нас Гаєвський. — Хіба це не море, — посміхається він, — два кілометри в ширину і п'ятдесят у довжину. Ми тут мало свої душі не лишили.