Від радісної звістки вмить зникає біль від втрати коня. Ми продовжуємо путь, щоб швидше побачитися з товаришами.
На заставі нас зустрічають Кюн і Чегорян. Альпіністів не впізнати: одяг подертий, обличчя змарнілі і обпалені спекою, губи, щоки й ніс у пухирях від опіків гірського сонця…
Але тепер усе це вже не страшне. Минають перші хвилини, і ми з інтересом слухаємо розповідь товаришів про їх подорож.
Читач пам'ятає, що група Павелла повинна була пройти через льодовик Комсомолець — притоку Інильчека — на льодовик Каїнди.
У той час ні в кого ще не було чіткого уявлення про гірські хребти і льодовики, розташовані на південний схід від Інильчека. Павелл і його товариші йшли буквально в безвість.
Вони проникли у верхів'я льодовика Комсомолець, який розгалужується в південно-західній частині на два рукави: західний і південно-західний.
— Ми вирішили йти західним рукавом, — каже Кюн, — хоч шлях по ньому був не з легких…
… Сніг лежить дуже дрібним сухим порошком і зовсім не втоптується. Заднім іти так само важко, як і переднім. Місцями сніг настільки глибокий, що люди занурюються по груди, і здається, що вони не йдуть, а пливуть у снігу.
Тільки на шосту добу група, нарешті, вийшла на «перевал». Погода стояла весь час ясна, а тут, як на зло, зіпсувалася. Весь час налітав туман, і важко було розглянути льодовикову долину. Альпіністи побачили великий цирк і багато висячих льодовиків, які в нього впадають. Але головний потік ховався в імлі. Все ж їм здалося, що цей льодовик не схожий на Каїнди. Треба уточнити.
З відрогу хребта, що розділяє обидва верхні рукави Комсомольця, нічого не видно — густий туман. Група спускається і повертає ліворуч, на другий рукав льодовика, який здається страшенно крутим льодопадом. До нього підходять досить швидко. Східці льодопаду справді грандіозні. Доводиться обходити їх. Величезні тріщини заступають шлях, на обхід іде цілий день.
Це вже восьма доба з дня виходу з бази. Кюн відморозив ноги. Пальці розпухли, і йти дуже важко.
Тільки на десяту добу видно зниження в гребені. Шлях до нього дуже довгий — Павелл погано себе почуває. Сонце обпалює обличчя, одяг промок наскрізь, відморожені ноги нестерпно ниють. Але всі йдуть, щоб до вечора піднятися на перевал.
Стрілка висотоміра давно перейшла цифру 5000. Більше прилад і не може показати — це межа його шкали, розрахованої на висоту п'ять тисяч метрів.
Ось, нарешті, і перевал. На небі ні хмаринки. Позаду — на півночі і особливо на північному сході — все вкрите снігом. Хан-Тенгрі здається справжнім Володарем неба. Добре видно і китайські гори, але вони помітно нижчі від Хан-Тенгрі. А ось навпроти, на схід, підноситься височенна вершина, яка хоч і нижча від Хан-Тенгрі, але, видно, ненабагато.
Подивившись на захід, дослідники переконуються, що вони — на спині Інильчецького хребта, майже біля самого стику з хребтом Кокшаал-Тау. Треба засікти найбільш характерні точки, і Кюн дістає планшет.
А що ж там, внизу, за перевалом?
Внизу — льодовик. Але він набагато коротший від того льодовика, який альпіністи сподівалися побачити. Це не Каїнди — там долина внизу льодовика широка, а тут вона різко звужується.
«Куди ж ми вийшли? — промайнула думка. — Чи не в китайські гори? І як далеко залишилася наша база на Інильчеку?»
Найнеприємніше те, що вже кінчились продукти. Мандрівники оглядають продуктові мішечки і тут же доїдають усі крихти від сухарів і цукру. Більше нічого не залишається. Мішечки можна викинути. Але що ж робити далі? Іти назад неможливо. Правда, шлях назад веде вниз, і він уже знайомий, але для цього потрібно не менше шести діб. Роздумувати не доводиться.
— Ходімо, — говорить рішуче Павелл і перший прямує вперед, — вниз через перевал.
Спуск дуже крутий. Сонце вже зникає за гребенями, і зразу, як це завжди буває в горах, настають сутінки. Загін сяк-так влаштовується ночувати на схилі, а ранком, — це була вже одинадцята доба, — спускається на льодовик. Як би там не було, а відзначити цей невідомий льодовик треба. Кюн, ледве тягнучи ноги, починає окомірну зйомку, а Чегорян клацає фотоапаратом. Потім ще одна ночівля на льодовику, біля самого його язика, і група виходить в долину. Третю добу ні в кого з них не було й крихти в роті. Павеллу стало набагато гірше. Спустившись з льодовика, він падає прямо в струмок, що тече тут, і довго не може встати. Та й усі інші, — крім хіба Кадира, який все ще бадьорий, — знесиліли.