Як могла ріка, яка б вона не була бурхлива, прорвати один за одним упоперек усі ці великі хребти?
Ми знайшли відповідь на це питання.
Справа в тому, що Сариджас — одна з найстаріших рік Тянь-Шаню. Вона протікала в той віддалений мільйонами років час, коли тут ще не було гірських хребтів. Вона старіша за ці гори. Хребти підіймалися дуже повільно, і ріка встигала проривати їх у міру їх піднесення. Зрозуміло, вона легше переборювала найбільш м'які, піддатливі гірські породи. Цим і пояснюється її звивистість.
Привівши в порядок геологічні колекції і все майно загону, ми вийшли з Уч-Чату в урочище Карабель. Сюди ж прибули і всі інші загони.
На цей раз загонові Демченка пощастило потрапити на льодовик Кой-кап, докладно його дослідити від самих верхів'їв і до язика, покласти льодовик і долину Теректи на карту. У верхів'ях долини Теректи, що становить початок долини Кой-капу, загін відкрив і дослідив ще ряд льодовиків, які своїми розмірами мало поступаються Кой-капу.
Геологи Карякін і Корнільев охопили дослідженнями район басейнів лівих притоків Сариджасу, починаючи від річки Каїнди. Вони зібрали величезний геологічний матеріал, описали 434 відслонення, склали схематичну геологічну карту.
Загін Жавжарова також працював на великій ділянці в районі, про який майже жодних геологічних і географічних даних не було.
Територія, де загін проводив дослідження, обмежувалась на півночі хребтом Інильчек, на півдні — хребтом Каїнди, на сході — місцем стику обох цих хребтів і на заході — течією ріки Сариджас. Жавжаров працював енергійно і зібрав багато нового фактичного матеріалу з геоморфології, гляціології і геології району. Пізніше цей матеріал він систематизував і вмістив у працях Української урядової наукової експедиції до центрального Тянь-Шаню.
Пощастило і нашим геоботанікам. Вони описали близько трьохсот рослинних майданчиків на різних висотах і різних схилах хребтів Терскей-Алатау, Сариджаського, Інильчецького, Каїндинського і Кокшаал-Тау, а також зібрали величезний гербарій і багато насіння кормових, технічних і лікарських рослин для запровадження їх в культуру різних кліматичних поясів Радянського Союзу.
Особливо цінними були рослини, які легко могли поширюватись на півночі СРСР аж до Хібін і Нової Землі. Адже ці рослини ростуть у Тянь-Шані на великій висоті — до 3600 метрів над рівнем моря. Температурні умови там такі ж, як і на півночі. Отже, ці рослини повинні просуватися на північ легше, ніж рослини, взяті в більш південних рівнинах. Справді, здобутий, наприклад, на Сариджасі дикий високогірний ячмінь виявився придатним для посіву на далекій півночі, де звичайні сорти ячменю не визрівають.
Група Котова вивчила кормові трави Тянь-Шанських сиртів, рослинність південних схилів Кокшаал-Тау. Цілий ряд рослин тут багатий на ефірні масла та дубильні речовини. Були виявлені і рослини, які доти не зустрічались у межах Радянського Союзу.
ЗИМОВИМИ СТЕЖКАМИ
Отже, роботи закінчено. Всі загони вже зібрані, всі сидять у сідлах. Тільки Карякін ще щось вкладає в свою польову сумку геолога.
— Леоніде Івановичу! — кличуть його товариші. — Кінчайте! Коні вже стоять під в'юками.
Нарешті і цей невтомний трудівник готовий. Тепер в дорогу, до Каракола.
Ідемо в напрямі Каїнди. Шлях стелиться м'якими травнистими схилами.
На схилах сила-силенна ударів. Вони сидять на каменях, ніби статуї з того ж каменю, і їх дуже важко помітити. Побачивши нас, птахи біжать, потім змахують крилами, планіруючи, відлітають метрів на двісті вбік, знов сідають на камені і одразу ж стають невидимими.
Ми вже пересікли широкий відріз долини Каїнди, залишили в стороні прикордонну заставу, де так гостинно зустрічали нас прикордонники, і спускаємося з перевалу Ат-Джайляу. Ідемо по долині, мимо вкритих снігом льодовиків і маленького озерця. Дно долини насичено вологою і поросло типцем. Цей багаторічний злак — улюблений підніжний корм коней, тау-теке, архарів — після весняного цвітіння засихає. Восени, коли пройдуть дощі, він знову починає зеленіти. Коні весь час смикають повід, нахиляючись і відгризаючи зелені паростки смачного типця.
— Погляньте на схили, — звертає мою увагу Кюн.
Там стоять десятки теків і з цікавістю стежать за рухом нашого каравану, ніби хочуть переконатися, що ми відходимо і більше не будемо їх тривожити.
Долина Ат-Джайляу спускається від перевалу на схід глибоким уступом, упирається у високі схили громади піка Нансена і повертає на північ до Інильчека. Ми виходимо з ущелини Ат-Джайляу до пониззя долини Інильчека і по заплаві під'їжджаємо до ріки.