Невже це Інильчек? Ми звикли бачити його у повінь, коли він з ревом мчить свій каламутний потік у Сариджае. Зараз його не впізнати: спокійно течуть прозорі води, крізь які просвічується дно.
Караван легко переходить ріку вбрід. Починаємо підніматись по кам'янистому річищу правої притоки Інильчека — невеличкої річки Тез. В її верхів'ях перевал через Сариджаський хребет. Він значно нижче від перевалу Тюз, яким звичайно ми переходили у верхів'я Інильчека. Стежка тут розроблена краще. Але сподіванки на легкий перехід марні.
Мадике, приставивши до очей долоню, вдивляється в наповзаючі з заходу свинцеві хмари, переводить погляд на вихори снігу, що крутяться спіралями на самому перевалі, і говорить мені:
— Буран буде. Бачиш, як крутить сніг.
Ми поспішаємо, але коні перевантажені і рухаються повільно.
Буран налітає біля самого перевалу. Різкий зітер шалено б'є в обличчя, жменями жбурляє сніг. Важко дихати. Одразу леденіють вії, дерев'яніють щоки. Захищаємо обличчя закоцюблими від вітру руками, але це не допомагає. Сніг сліпить очі коням і людям, налипає на підборідді, щоках, шапці, на гривах коней. В таку погоду можуть трапитись різні несподіванки. Треба простежити, як пройде караван.
Зупиняюсь на самому перевалі. Зі мною Мадике. Злізаємо з сідел, беремо коней за поводи і відходимо трохи вбік від пробитої стежки, яку миттю замітає сніг. Раптом праворуч серед великих снігових заметів бачимо людину, що сидить на снігу.
Та це ж професор Жуковський, наш кліматолог! Він сидить, зігнувшись вдвоє і заклавши руки в рукави. Високий комір його пальта піднятий, але шапки на голові нема. Ми стривожені.
— Що з вами, Іване Миколайовичу? Де кінь? Чому ви без шапки?
Він повертається в мій бік і починає клясти долю, що послала його в цю експедицію, і експедицію, яка примушує йти в таку негоду. Шапку з нього здуло вітром, і, шукаючи її, Жуковський випустив коня.
Мадике показує вбік. Зовсім недалеко, понуро опустивши голову, наступивши на повід, стоїть кінь і терпеливо чекає, коли його хазяїн згадає про нього і сяде в сідло. Мадике розшукав тут же біля замету і шапку Івана Миколайовича. Ми саджаємо старика на коня, даємо йому в руки повід, вставляємо ноги в стремена.
— Ну, як, — питаю Івана Миколайовича, — все в порядку?
— А як же інакше, — відповідає він бадьоро, — що ж, по-вашому, це мені перший раз, чи що?
Мадике, незважаючи на буран, сміється.
Хуртовина слабішає і швидко зовсім вщухає. На заході зникає останнє пасмо важких хмар, і палаюче передвечірнє сонце з'являється на зовсім чистому небі.
Ми жмуримося від сліпучого світла, відбитого величезним сніговим екраном. Незліченні сонячні промені летять на снігові долини, на схили, які спалахують багровою пожежею. Скоро вогняний диск заходить за хребет. Фіолетові тіні згасаючого дня повзуть по схилах у долину.
В сутінки розтягнутий караван спускається з перевалу і отаборюється на самому узліссі.
Снігу випало так багато, що вранці ми змушені пробивати для каравану стежку.
Ще вересень, але тут, у горах, стоїть справжня зима. Сніг покрив схили і долини, ліг на кошлаті лапи ялин. Навколо, куди тільки може сягнути око, лежить сніговий килим. Він почерканий безліччю слідів. Тут ішли на водопій тау-теке та іліки. А збоку інші сліди — чотирипалі, з вм'ятинами п'ятових подушок.
— Іль-бірс, — робить висновок Тахтаул.
Так, це сліди іль-бірса, снігового барса. Ми дивимося на них і ніби бачимо перед собою цього страшного звіра, грозу всіх копитних Тянь-Шаню.
Ось він простежив здобич і причаївся, готуючись до стрибка: сніг тут вдавлено всіма лапами і черевом, а позаду, там, де він нетерпляче ворушив самим кінчиком хвоста, — трохи розпушений. Далі сліди зникають, але через кілька метрів поновлюються переривчастими борознами. Це хижак зробив великий стрибок і потім помчав за здобиччю стрибками, ледве торкаючись лапами снігу. Ось він наздогнав і розтерзав жертву: сніг тут розкиданий у всі сторони і покритий великими плямами крові. Потім він закинув здобич на спину і потяг її; кров рожевими плямами супроводить сліди глибоко вгрузлих лап хижака.
Сліди звірів ще довго зустрічаються на нашому шляху.
Караван спускається в долину Тургень-Аксу.
Я виїжджаю з Мадике вперед, щоб підготувати в Караколі прийом експедиції. Спочатку коням іти важко, бо сніг ще глибокий і налипає на підкови, але чим нижче, тим його менше, сонце гріє дужче, і незабаром стежка зовсім звільняється від снігу.