Далі рухаємося з надзвичайною обережністю, ні на хвилину не випускаючи з очей нависаючих над нами снігових карнизів.
В ГЛИБИНИ КОКШААЛ-ТАУ
Перевал Чичар. Підніматися по протоптаній стежці неважко, зате спускатися важко, і здається, що спуску не буде кінця.
Із сідла Чичара глибоко внизу видно ущелину ріки Кизил-Капчигай. Її яскраво освітлює сонце, снігу там немає. Після холодних снігових днів і виснажливої роботи мимоволі радієш сонячній погоді. Але навіть при найкращій погоді нас чекає ще чимало труднощів.
Ущелина Кой-кап і ущелина річки Кизил-Капчигай, що впадає в Кой-кап, — найтрудніші ділянки на шляху до Майбаша. Обидві ці ущелини в період повені заповнюються талими водами і стають непрохідними. А що коли й тепер вода рине в ці долини? Тоді одне з двох: або вона закриє нам доступ туди, або, якщо ми зуміємо пройти в долини до повені, не випустить назад.
Кизил-Капчигай у перекладі з киргизької мови — «Червона тіснина». Це справжня тіснина. На окремих ділянках, де ріка тече серед твердих порід, ширина ущелини не перевищує десяти-п'ятнадцяти метрів. Вода енергійно точить річище, підмиваючи береги і схили. Вони рушаться і захаращують днище кам'яними брилами.
Рідко де мені доводилось зустрічати таку картину руйнування, як у Кизил-Капчигаї. Все тут роз'їдене, розмите, все в глибоких вимоїнах, всюди валуни і хаос кам'янистих обвалів.
Майже сорок раз підряд ми переходимо вбрід кипучі пороги і водовороти з берега на берег.
Подекуди доводиться переправляти в'юки з одного берега на другий на вірьовках. Але ця «канатна дорога» не врятовує становище.
Ущелина звужується все дужче. Обидва схили стоять прямовисними, облизаними водою стінами, не залишаючи і чверті метра берегової смуги, по якій можна було б пройти.
Що ж робити? Невже після таких зусиль доведеться повертати назад?
Направляю свого Сірка по річці вгору проти течії. Кінь спотикається і падає на коліна. В чоботях у мене повно холодної, як лід, води. Але це не біда. Гірше те, що спереду затор, який утворився обвалом скелі. Вода реве і клекоче. Пройти неможливо. Треба або прибрати з річища каміння і дати воді вільний хід, або накидати у воду ще більше каміння і по ньому просуватися.
— З кирками і вірьовками вперед! — передається команда.
Кирками відбиваємо каміння і кидаємо в воду, щоб зробити загату. Але всі наші зусилля марні. Вода з переможним гуркотом відносить каміння далі, вниз.
— Начальник, — говорить Кутан, — давай пробуєм два-три великий камінь з середини ріки пускаємо вниз на водопад. Ріка вниз добре піде, — менше води буде, тоді і кінь проходить.
Він першим стрибає з вірьовкою в крижану воду, накидає петлю на великий валун і вибиває киркою з-під брили дрібний щебінь. За ним входить у воду ще кілька чоловік. Вони штовхають з усіх сил валун, а інші тягнуть вірьовку. Камінь ні з місця.
Тоді, через кожні п'ять-шість хвилин, змінюючи один одного, ми розчищаємо у воді наноси біля валунів, підіймаючи кирками край валуна, підпираємо плечима і підкладаємо під нього каміння. Потік рине під валун, вимиваючи пісок і щебінь. Знову штовхаємо валун плечима, тягнемо вірьовками.
— Раз-два, взя-а-ли! Раз-два, дружно! Нарешті перша брила захиталась і, піднявши величезний фонтан води, сповзла вниз. Тепер — за другу.
Поки ми зштовхуємо валуни, зверху починається каменепад. Каміння летить із свистом куль і сухо цокає об скелі. Коні, лякаючись падаючого каміння, шарахаються в сторони, ковзають по валунах на дно річки, падають у воду.
Та ось небезпечна ділянка пройдена. Скелі відступають, ущелина розширюється. Ми виходимо на берег і полегшено зітхаємо. Поблизу в яскравих осінніх фарбах видно чагарники барбарису з стиглими ягодами. Ми в урочищі Ангиз.
— Привал! Пасти коней!
Ще з минулого року нам запам'яталося тут добре пасовисько. Та ба! Зараз уся трава з'їдена. Навколо багато слідів коней, корів…
— Тут був караван, який ми зустріли, — догадується Рижов.
І він не помилився. Через деякий час до мене підходить Кутан, його супроводять усі джигіти. Сталася якась подія.
— Що трапилося?
— Товариш начальник, на, будь ласка, читай. На дереві висів ця бомага.
Я розгортаю загорнутий у ганчірку папір. Легко сказати: «Читай». Записка написана арабським шрифтом. Таємничий лист усіх дуже інтригує.
— Хто вміє читати по-арабському?
Джигіти підштовхують Толконбая.
— Толконбай арабча може читати, — говорить Мадике. — Він трошки мулла.
Толконбай підходить, трохи засоромлений загальною до нього увагою.