Ні населення прилеглих районів, — як у Китаї, так і в нас, у Радянському Союзі, — ні прикордонники, що були на постах, розташованих поблизу в горах, не пам'ятали лютіших снігових буранів, ніж ті, які були в жовтні 1935 року.
Повертаючись через два місяці назад, ми проходили перевал Бедель і бачили на його північних схилах трупи замерзлих верблюдів, коней і ослів, кинуті в снігах цінні вантажі кількох караванів. Ця катастрофа сталася на проторених караванних шляхах Беделя 12–13 жовтня, тобто якраз в той час, коли ми переходили гребінь Майбашу.
Значна частина гірських прикордонних постів у ці дні була відрізана снігопадами, лавинами та буранами від усього світу. До Памірських постів, куди йшли автомобільні дороги, були послані гусеничні трактори з причепами, навантаженими продуктами, фуражем і медикаментами. Населення розташованих поблизу кишлаків було мобілізовано для риття траншей, по яких пересувались у снігу трактори.
Нас ці бурани застали в тому лабіринті найвищих хребтів Тянь-Шаню, який і в літніх умовах вважається непрохідним. Шлях, з такими труднощами пробитий нами, тут же заносило снігом. Жодного зв'язку з нашою групою не було; ніхто не знав, де ми перебуваємо, бо експедиція радіостанції не мала. Про будь-яку підтримку ми не могли і мріяти. Залишалось розраховувати тільки на самих себе.
Всі наші надії на полегшення дороги були пов'язані з гребенем Майбашу. З його високої сідловини ми сподівались побачити на півдні безсніжні долини, зелені пасовища, де коні могли б відновити свої сили, тим більше, що фураж у нас вже кінчався.
Та ось Майбаш уже позаду. Розлетілись і наші надії. Буран пройшов, і ми жадібно дивимось навколо, — може, побачимо хоч клаптик безсніжної землі. Ні! Всюди ті ж самі снігові простори.
Змучені, худі, з запалими боками і гострими ребрами коні гризуть вербові прути в'ючних корзин, вірьовки, полотнища палаток. На них не можна дивитись без тривоги і жалю. Треба будь-що розшукати пасовисько. Для нас це питання життя і смерті.
Перед нами — важка ділянка шляху, густо всіяна гострими уламками каміння. Не було б снігу — коні самі вибирали б місце, куди ставити ноги. Але зараз усе під снігом, і в першому-ліпшому місці можна серед каміння зламати ногу. Доводиться виводити караван, спускаючи коней по черзі по одному. Нарешті пройдено небезпечну ділянку, і ми збираємо караван на занесеній снігом пологій заплаві річки Джанаджир. Біля впадіння в неї лівої притоки Майбулак, де долина ширша і снігу менше, влаштовуємо бівуак. Одразу ж, на всякий випадок, виставляємо сторожову охорону, — в ущелині Джанаджиру і в сусідніх ущелинах ще можуть ховатися рештки басмацьких банд.
— Пам'ятаєте, як ми тут були в минулому році? — говорить Тюрін.
І перед очима постають яскраві епізоди нашої торішньої подорожі.
В 1934 році нам пощастило проникнути першими з європейців у долини приток Джанаджиру: Майбулак і Каїндибулак, а також у долину річки Ак-Чик, що впадає в Темір-Су. Ми вийшли на правий берег цієї найбільшої річки Кокшаал-Тау, що протікає по території китайського Туркестану. Тоді ж ми піднялись на верхів'я Майбулаку і звідти зійшли на водороздільний гребінь, що відокремлює басейн Джанаджиру від басейну Темір-Су.
Поки піднімалися на гребінь по долині знизу вгору, слідом за нами повз туман. З гребеня здавалось, що ми стоїмо над суцільним хмарним морем, що розстелилося глибоко внизу. Тільки в окремих місцях повітряні потоки повільно ворушили пасма хмар, то підіймаючи їх догори, то опускаючи донизу. Над цим безмежним хмарним покровом, ніби прорвавши його, підносились вершини найвищих гір. Вони були схожі на ізольовані один від одного острівці. На одному з таких островів, цілком оповитому хвилястим хмарним покривалом, перебували і ми.
Всі дивились, мов зачаровані.
— Ой бой, — скрикнув тоді Мадике, — який красивий картина! Якщо інший людина сказав би мені такий діла, — все одно б не повірив. Тепер сам своїми очима бачив. Тільки інший людині не буду розказувати, а то він скаже: ой Мадике, ти великий калпичі, — великий брехун.
Скоро туман почав розсіюватися, і ми зійшли з гребеня на схил. Тоді перед нами відкрилась частина ріки Темір-Су. На протилежному березі стояли дві киргизькі юрти. Над однією з них вився димок. Поблизу паслися коні. Ми спустилися ще нижче. Незабаром з юрти вийшли люди і погнали табун коней.
— Чиї це коні? — запитав я у Калика.
— Басмача Куйона.
Наші коні і в минулому році після важкого походу по горах були в поганому стані. Ми побоювались, що зворотної дороги вони не витримають.