Выбрать главу

Петро Немировський

У СВЯТВЕЧІР

Оповідання

Переклад Ірина Гаркуша

1

За вікном — мокрий сніг, б’є у скло. Холоднеча. І вітер — у-у-у!.. — завиває. А мені тепло. Я лежу на своєму матрацику. Накритий ковдрочкою. Чекаю, коли за мною прийдуть батьки, заберуть мене здитсадка і ми всі разом поїдемо до церкви.

Сьогодні — Святвечір. (Католицький Christmas минув два тижні тому). Нове, незрозуміле слово — Святвечір, що воно означає, скільки мама не пояснювала, я так до кінця і не зрозумів. Зрозумів одне: Святвечір пов’язаний з церквою, і з Дитям Ісусом, і з янголом. А найголовніше — з подарунком.     

За кілька днів до Нового року я написав листа Санті, точніше, писала мама, я диктував. Попросив в нього корабель. Запечатали листа у конверт, тато наклеїв справжню марку. Я поклав конверта під ялинку, що мерехтить блискучими кульками і сріблястим дощиком. Потім поставив під ялинку мисочку з моїм улюбленим печивом і горнятко з молоком. І пішов спати. Зранку, прокинувшись, відразу побіг до ялинки перевірити, чи забрав Санта мого листа? Все в порядку: конверта під ялинкою не було, мисочка, де лежало печиво, порожня, все молоко випите. І першого січня, з самого ранку, у ванні плавав мій новий корабель!

Так само я замовив напередодні свята подарунок і на Різдво. Теж посадив маму за стіл і надиктував листа. Тільки цього разу попросив подарунок не в Санти (той улетів на оленях додому, на Північний полюс), а в янгола. І попросив вже не корабель, а гвинтокрил!

Запечатали листа в такий же конверт, наклеїли марку. Я поклав конверта під ялинку, поставив поруч мисочку з печивом і горнятко з молоком. Прокинувшись зранку, побіг перевіряти. Все в порядку: янгол листа забрав, з’ївши печиво і випивши молоко.

Якщо сьогодні Святвечір, то, за поясненнями тата, гвинтокрил мені доставлять завтра зранку. Тому що сьогодні янгол зайнятий: він має бути в печері, десь далеко, в якомусь Ізраїлі, де народжується Дитя Ісус.

У-у-у!.. Завиває за вікном, і хльоскає дощ, і сече сніг по склу, і трошечки лячно. Поруч зі мною спить Стів. Він ще зовсім бебі — сьогодні Стіву виповнилося три роки.

Колись біля менележала Катя. Влітку ми з нею розкопували ямки у землі і виймали звідти хробаків, у траві знаходили різних жуків і складали їх в банку. Коли Каті це набридало, вона уходила до дівчаток гратися в ляльки, але все одно потім поверталась до мене.

У Каті не було тата — одна лише мама. Коли мій тато приходив в садочок за мною,Катя також підбігала до хвіртки і радісно кричала: «Тато! Мій татусь прийшов!» Тягнула до нього рученята, і він іноді піднімав її. Я не любив цього. Адже тато — мій, не її. Ще я боявся, що тато раптом піде з Катею, а мене залишить. Тому, коли вихователька кликала: «Даню, за тобою прийшов тато», — я щодуху біг до хвіртки, відштовхуючи Катю, і хапав свого тата за руку.

У садку, під час денного сну, ми з Катею часто не спали: переморгувались, робили гримаси і ховались одне від одного під ковдрами. Але восени Катя пішла у школу — вона старша за мене на рік.

У-у-у!.. Виття за вікном нагадує мені про двох страшних істот: про собаку Лакі та Скелета.

Лакі — велика чорна вівчарка з тонкою білою смугою на волохатих грудях; живе у підвалі нашого шестиповерхового будинку. До підвалу з вулиці ведуть сходинки кам’яного колодязя. А внизу — двері, затягнуті металевою сіткою. Крізь дірочки сітки видно напівтемний коридор, де туди-сюди бігає Лакі.

Іноді до того кам’яного колодязя спускаються хлопці, які живуть в нашому будинку або по сусідству. Підходять до дверей і починають дражнити вівчарку: «гавкають», стріляють в неї з водяних пістолетів. Лакі підбігає до дверей, заливається гавкотом, а хлопці, задоволені, що роздражнили собаку,горлають ще дужче, продовжуючи обстріл.

Я теж хотів би стояти там, у колодязі, разом зі всіма. Але мені так лячно, що не можу спуститись туди навіть на одну сходинку. Раптом Лакі, зірвавши двері, кинеться на мене?!

Хазяйка собаки — місіс Енн, вона ж і власниця всього будинку. Наприкінці кожного місяця заходить в нашу квартиру. Тато дає їй чек, а місіс Енн — мені шоколадну цукерку:

— Який милий хлопчик!

Заходила би вона до нас частіше! Іноді бачу її, коли вона вигулює навколо будинку Лакі. Вівчарка тягне за шворку, зупиняється і крутиться біля дерев та кущів, щось там винюхуючи.

 Коли місіс Енн вигулює Лакі, мені від неї не потрібні жодні цукерки, навіть шоколадні. Обійдуся без них. В мене тоді одна турбота — відтягнути скоріше тата або маму куди подалі.

— Лакі — старенький та хворий, ледь лапи пересуває. А ти — боягуз, — глузує з мене тато.

Я не сперечаюсь. Але якщо хтось боїться собак, то нічого смішного в цьому немає.

Ще я боюся Скелета. На нашій вулиці живе справжній Скелет. Одного разу восени, на Хелловін ми пішли з татом ввечері збирати цукерки. Напередодні я попросив батьків купити мені пластмасове відро кольору гарбуза — для цукерок. Мама була проти нашого походу, стверджуючи,що це «дурний звичай — жебрачити». Але ми з татом її не послухали. Тато вирядив мене піратом і ми вирушили у путь.

«Trick or treat?!» (Фраза, з якою у Америці до дорослих у Хелловін звертаються діти, збираючи у відерця солодощі — авт.) Моє відро швидко наповнювалось цукерками та печивом.

 Підійшли до супермаркету. Там біля входу було велелюдно, голосно, розряджені діти та дорослі штовхали одне одного і щось кричали. Якоїсь миті натовп розсунувся і… Чорна фігура з каптуром пішла на мене, змахнувши косою. Здійнявся її чорний плащ, застрибали її білі кістки: «У-у-ух!...» Я уписався і заплакав.

Тато, зазвичай спокійний, почав щось Скелету доводити, майже сварився з ним. Скелет вибачався, тицяв мені цукерки, але його коса свистіла у повітрі, в його очах було чорно, з рота стирчали криві зуби. Страшніше за цього Скелета нічого в світі немає.

Тато мені потім пояснив, що цей Скелет — не справжній, це перевдягнений містер Антоніо, менеджер супермаркету, і що він дурень, якщо так «жартує».

Повернувшись додому, я, звичайно, з’їв пів відра цукерок, поки мама не забрала. Але тої ночі я спав разом із батьками. Мама притискала мене до себе: «Не бійся, моє сонечко».

Після Хелловіна вже пройшло багато часу — два місяці, я виріс, сміливо заходжу з батьками в той супермаркет. Але іноді вночі мені сниться Скелет у чорному плащі: йде вулицею, розмахуючи косою.

Такими моторошними ночами я швиденько злажу з ліжка, вибігаю зі своєї кімнати і — плиг — у ліжко батьків. 

2

І ось батьки нарешті забрали мене з дитсадка. Ми всі сіли в машину. Мама спитала, чи не хочу я зняти куртку, чи не буде мені в машині жарко.

—Ні, не хочу, — я просунув руки під ременями дитячого сидіння і застібнув пластмасовий замок на грудях.

Тато перевірив, чи добре я пристебнутий. У тата погана звичка — все за мною перевіряти.

— Все о’кей, можна їхати, — він сів за кермо, перехрестився на іконку, закріплену на панелі.

На тій іконці — янгол у червоному плащі із золотим німбом навколо кучерявої голови. Такий янгол цієї ночі принесе мені гвинтокрил, після того, як відвідає печеру, де народився Малюк Ісус.

Чесно кажучи, в цій історії є деяка плутанина. Тато каже, що гвинтокрил мені подарує Ісус, а янгол лише принесе його під ялинку. Але яким чином Ісус може щось подарувати, якщо він ще Дитя, бебі, йому самому ще потрібні подарунки?

Їдемо. Коли нема заторів, дорога до церкви не втомлює. Понад усе мені подобається траса вздовж річки: дивлюсь на пропливаючі кораблі, у воді там, мабуть, плавають кити й акули. Майже як у моїй ванні.